Розділ 42.

Голова просто розколюється. Біль тупий, нав’язливий, наче сусід із дрилем, який ніяк не заспокоїться. Уже друга таблетка пішла, але результату — нуль. Здається, що хтось із задоволенням довбає по скронях молотком, і чим більше намагаюся розслабитися, тим гірше. Почуваюся, як зомбі: ні сил, ні бажання щось робити.

Діані стало краще, але все одно кашляє й ніс закладений. Малятко зручно влаштувалася поруч, дивиться мультик. Час від часу поглядає в мій бік, контролює, чи не заснула я. А я б і рада.

У руці оживає телефон. Дивлюся на екран, і з горла виривається нервовий смішок.

«Не думай, що виграла, стерве! Я так просто не здамся. Навіть не сподівайся на щастя із Захаром!»

Єва вдарилася головою? З чого раптом такий приплив агресії? Та й Захар мені не дуже-то й потрібен! Та я тільки щаслива буду, якщо він увесь свій час їй присвятить!

Лунає різкий дзвінок у двері. Напружуюся.

Кур’єр доставив їжу ще півгодини тому. Я нікого не чекаю.

Накидаю на плечі халат і йду до дверей. Відчиняю їх і… на порозі стоїть Захар. З валізою. Та ви жартуєте, чи що?

— Ти серйозно? — запитую, виплескуючи всі емоції.

— Пустиш?

Тепер розумію, до чого було те повідомлення від Єви. Та все одно не розумію, що він тут робить.

— Ти що витворяєш, Захаре? — питаю, схрестивши руки на грудях. Намагаюся втриматися від бажання зачинити двері перед його носом. — Що відбувається?

— Я на кілька днів, — відповідає він, ніби все вже вирішено. — Побуду з Діаною. Ну, ти ж сама казала, що я не приділяю їй достатньо часу, ось тепер я тут.

У мене аж подих перехоплює від його нахабства.

— Дякую, звісно, але якось у цьому вже немає потреби. Як бачиш, ми чудово справляємося і без твоєї раптової турботи.

Але він зовсім не слухає. Просто бере й проходить повз мене у передпокій, ставить свою валізу, наче приїхав у готель.

— Це всього на кілька днів, Юлю, — каже, навіть не озираючись. — Я хочу побути з донькою й не завдам тобі проблем.

Вони там із Євою посварилися, чи що? А тепер я маю терпіти його присутність?

— Ні, Захаре... — він знімає пальто, і я закипаю ще більше. — Слухай, я сказала — ні. Тобі що, жити ніде? — намагаюся стояти на своєму, але тут із кімнати вибігає Діана. Бліденька, у піжамі, але з посмішкою, щойно помічає Білецького. Звісно, тато ж приїхав.

Захар сідає навпочіпки, обіймає її й тихо запитує:

— Як ти, принцесо?

Діана посміхається, і від цього в мене всередині щось йокає. Вона кашляє, трохи запинаючись, але очі світяться радістю. Я притискаюся до стіни, щоб не почати сперечатися при дитині.

— Я хворію, — каже вона з легким докором, ніби це він винен, що вона захворіла. — Але мені вже краще. А ти що, будеш із нами жити? — коситься на валізу.

Білецький киває, м’яко поправляючи її розпатлане волосся.

— Так, на кілька днів, сонце, — відповідає він, а я крізь зуби стримуюсь, щоб не вставити своє «не на кілька днів, а на один вечір максимум». Опускаю погляд, рахую до трьох.

— Тату, ти підеш дивитися зі мною мультик? Ми тільки почали, і там про дракона! — донька тягне його за руку до кімнати, і він, звісно, іде слідом. Немов на повідку.

Серйозно, я так і знала, що це до добра не приведе. Потрібно було не пускати його того вечора. Нехай би валявся десь із запаленням легенів.

Різко ривком злітаю з місця, пролітаючи повз них і майже вриваюся у вітальню. Усе, що весь день намагалася ігнорувати, одразу кидається в очі: іграшки розкидані по підлозі, на столі — чашки від чаю з медом, скинуті ковдри валяються на кріслі. Починаю метушитися по кімнаті, збираю речі, кидаю їх у крісло, підбираю іграшки й жбурляю в переповнену коробку. Роблю все це в шаленому темпі, ніби якщо перестану ворушитися, то просто вибухну від злості.

Захар із дивана кидає в мій бік здивований погляд:

— Юль, чого ти так носишся? — чую його спокійний голос.

— Я не чекала гостей, розумієш? І не планувала влаштовувати тут прийом!

— Ти просто… ну, заспокойся, добре? Я ж не прийшов сваритися.

— А я й не сварюся.

Діана весь цей час сидить на дивані, дивиться то на Захара, то на мене. Бачу, як вона стискає куточок ковдри, як її посмішка потихеньку тане. Розумію: якщо зараз зірвуся, висловлю все, що думаю, — їй же стане гірше. Повторюю про себе: аби їй було добре…

Насилу стримуюся, ковтаю клубок у горлі. Виходжу з кімнати. На кухні кидаю чашки в раковину, чую, як вони з глухим стуком падають на дно, і відчуваю, як на очі навертаються сльози. Але стримуюсь, вдихаю-видихаю, чіпляюся за край раковини, немов це допоможе втриматися на плаву. Огидний день.

Я настільки занурена у свої думки, що не одразу помічаю, як на кухню заходить Захар. Тихо, ніби розуміє, що його присутність тут зайва. Деякий час мовчить, а потім обережно кидає:

— Діана хоче пити.

Я киваю на графин, не обертаючись: