Розділ 43

Відкриваю очі, світло екрана б’є в обличчя. Вдих виходить із болісною хрипотою. У горлі пече, і тіло ломить так, що навіть ворухнутися не хочеться. Здається, Діана "подарувала" мені не просто застуду, а якийсь вірус із пекла.

Тягнуся до телефону, морщачись від кожного спалаху болю в скронях. На екрані десятки непрочитаних повідомлень. Від кого, як ви думаєте? Звісно, від Єви.

Пальці гортають нескінченний потік образ.

Закочую очі.

Чесно? Абсолютно байдуже. Нехай пише, їй явно щось недобре.

Насилу сідаю на ліжко, ноги торкаються холодної підлоги. Прохолода бадьорить, але ненадовго. Збираю рештки сил, скидаю ковдру й обережно сповзаю з ліжка.

Вмикаю ліхтарик на телефоні, щоб не спіткнутися об іграшки, і обережно виходжу в коридор. Починаю рухатися квартирою, намагаючись не шуміти. У будинку тихо, майже моторошно.

Заплющую очі на секунду, щоб побороти нудоту, крокую вперед і… врізаюся в щось тверде. Або, точніше, в когось. Захар. Ледь не падаю від несподіванки, але він ловить мене за руку, утримує. Мій телефон вислизає з рук і падає на підлогу, світло ліхтарика гасне.

Вдих-видих.

— Юль, ти в порядку? — Голос тихий, низький, але в темряві звучить особливо різко. Його обличчя важко розгледіти, але в очах щось виблискує, чи то тривога, чи то роздратування.

Стогін виривається раніше, ніж я встигаю стримати. Глухий і трохи хрипкий. Моргання, намагаюся зібратися з думками, але від його близькості тільки сильніше паморочиться в голові. Серце моментально заводиться.

— Ну так, як бачиш.

Спроба зробити крок убік виявляється провальною. Захар усе ще тримає мою руку, стискаючи міцніше, ніж потрібно. Усередині накопичується роздратування. Та мені й без нього погано.

— Ой, та відчепися, — видихаю крізь зуби.

— Юль, ти ж ледве тримаєшся на ногах, виглядаєш жахливо.

— Дякую за діагноз, лікарю, — закочую очі, хоч він цього, ймовірно, не бачить. — Але я впораюся. Як завжди. Без тебе.

Нарешті він розтискає пальці, і я, не гаючи часу, роблю крок.

Нахиляюся, підбираю з підлоги телефон. Екран знову бридко блимає, засліплюючи в темряві. Єва, звісно.

Мовчки простягаю телефон Білецькому. Нехай побачить на власні очі, як його кохана жінка витрачає свій час на те, щоб поливати мене брудом. На мить навіть з’являється надія, що він бодай зніяковіє чи відчує трохи провини.

— Ось, тримай. Ти ж фахівець із вирішення чужих проблем, так? Може, і з цією розберешся. Заодно скажи своїй Єві, щоб заспокоїлася. А то вона мене явно переплутала з кимось, кому є до неї діло.

Паралельно я тягнуся до шафки, гарячково шукаючи щось на полицях. Десь тут має бути нова пачка противірусних, але пальці натикаються на порожнечу. Чорт, де ж вони? Нарешті намацую коробочку і полегшено видихаю.

Соковита лайка б’є по запаленій нервовій системі. Захар простягає мені телефон, і за його напруженим обличчям одразу видно, що він роздратований. Ще трохи — і, схоже, дим піде з вух.

— Звідки в неї взагалі твій номер?

Швидко відвертаюся, удаючи, що захоплена графином на тумбочці. Наливаю воду, ніби це зараз найважливіше заняття в житті. Добре, що в кімнаті напівтемрява, інакше Захар точно б помітив, як спалахнули мої щоки. Ну не буду ж я зізнаватися, що нещодавно сама припустилася помилки.

— Яка різниця? Розберися з нею. Це твоя проблема, не моя.

Запихаю таблетку в рот, ковтаю. Сповзаю на стілець, знесилено.

— Усе, Юль, досить. Я вирішу це питання.

Його голос звучить холодно, впевнено, зовсім без натяку на сумніви. Жодних зайвих слів, жодних пояснень. Просто факт — він розбереться. Усередині свербить бажання видати ще кілька колючих фраз, але натомість підтискаю губи й просто киваю.

Заплющую очі. До мене долинають уривки фраз. Чорт, здається, я ледь не відрубалася. Білецький щось бурмоче, але слова розпливаються, наче я під водою. За секунду мозок починає працювати, і я бачу, що він дістає телефон.

— Що ти робиш?

— Телефоную в клініку, — відповідає з тим самим холодним спокоєм, від якого мене трясе.

— Я нікуди не поїду, навіть не намагайся мене вмовити. Мені просто потрібно поспати, і все мине.

Намагаюся встати, похитуюся, але роблю крок до виходу. Захар на мить завмирає, і я вже думаю, що він залишить мене в спокої. Але ні. За секунду сильні руки підхоплюють мене, і я опиняюся в повітрі.

— Захаре, відпусти мене! — психую, вириваюся, але він навіть не помічає мого опору.

— Заспокойся, Юлю, — видихає, немов це я тут несу якусь нісенітницю.

Моє тіло слабшає, голова паморочиться, і я розумію, що справді не можу вирватися. Його руки стискають мене, як залізні лещата, і що більше я опираюся, то сильніше він тримає.

Ми входимо до кімнати. Захар акуратно опускає мене на ліжко, а я, не в силах боротися, просто заплющую очі.

— Якщо до ранку не стане краще — їдемо, ясно?