Розділ 41.2

Я входжу до будинку і натикаюся на погляд Єви. Вона стоїть посеред вітальні зі схрещеними на грудях руками і невдоволено дивиться на мене.

— Де ти був? — роздратовано запитує вона.

Я завмираю перед нею, окидаю її поглядом і відчуваю відразу і до себе, і до цієї жінки.

— Це ключі від квартири на Асташкіна, — вкладаю їй у долоню зв’язку ключів. — У тебе є година, щоб зібрати речі й забратися з цього будинку. Усе, що не встигнеш забрати, сьогодні ввечері опиниться на смітнику. Машину також можеш залишити собі.

— Що ти таке несеш? — вигукує вона, відсмикуючи руку, немов на неї потрапила кислота. Ключі падають на підлогу. — Де ти був уночі? Чому від тебе несе алкоголем? Ти з нею був? З нею? — голос Єви переходить на ультразвук, і я морщуся; голова розколюється, незважаючи на знеболювальне, яке я прийняв.

— Рекомендую заткнутися і йти збирати речі. Тільки з поваги до років, що ми провели разом, я не виставляю тебе з голим задом, Єво.

— Я нікуди не піду, чуєш?! Не віддам тебе цій стерві! — вона штовхає мене в груди кілька разів, але я навіть на міліметр не рухаюся. Мовчки спостерігаю за її істерикою та метаннями.

Коли мені остаточно набридає цей шум, я тихо вимовляю:

— Я все знаю, Єво. Знаю про аборт, знаю, що твоя мати жива.

Вона різко застигає, і в її очах з'являються страх та недовіра.

— Захаре, коханий, про що ти взагалі? — її нижня губа тремтить. Вона явно не очікувала такого повороту. Їй простіше було б упоратися з тим, що я йду до іншої, але такого вона не передбачала.

Я стою перед нею, спостерігаючи, як уся її впевненість тріщить по швах. Від моєї прямоти Єва відступає на півкроку назад; її обличчя блідне, а в очах миготить паніка. І це навіть трохи подобається — бачити, як вона втрачає контроль, коли вся її гра руйнується.

— Ти чула мене, — кажу холодно, намагаючись стримати лють. — Речі. Збирай їх. Година на все.

— Захаре, почекай, що ти верзеш? — голос її тепер не такий упевнений. Вона робить крок до мене, але я піднімаю руку, зупиняючи її на місці.

— Я сказав, я все знаю, Єво. Досить прикидатися. Досить цієї дурнуватої гри.

Вона стоїть нерухомо, її очі блищать, а руки тремтять.

— Як ти міг таке подумати? — її голос ламається. — Ти ж знаєш, що я тебе люблю! Я заради тебе… — вона намагається підійти ближче, але я крокую вперед, змушуючи її відступити.

— Любиш мене? — усміхаюся гірко. — Ти любиш мої гроші, Єво. Завжди любила. І тільки їх.

Її очі розширюються, губи стискаються в тонку лінію. Вона починає усвідомлювати, що її план руйнується.

— Ти був із нею, так? З цією Юлею? — нарешті наважується вона. — Це вона тобі наплела про мене всіляких дурниць? — У її голосі чується майже відчай, але я не даю їй шансу виправдатися.

— Не переводь тему. Тобі подобається жити в розкоші, їздити на дорогих машинах і відпочивати на курортах, але ти забула одне — за все це потрібно платити. І якщо ти думала, що можеш вічно брехати мені в обличчя, ти сильно помилилася.

— Це не так! Захаре, послухай, будь ласка! — її голос стає наполегливішим, майже благальним. Вона робить крок до мене, очі її блищать від сліз. — Я зробила помилку… Я… я думала, що ти ніколи не захочеш справжню сім’ю. Я боялася, що втрачу тебе! Ти ж одружився з іншою, а мені що було робити?

— Сім’ю? — фиркаю. — Ти вбила нашу дитину, Єво. І брехала мені весь цей час. Думаєш, я тобі після цього повірю? Ти навіть матір власну «поховала», щоб я не дізнався про тебе чогось зайвого! — викрикую, не стримуючи нервів.

Вона схлипує, її руки піднімаються до обличчя, наче намагається приховати від мене свій розпач, але я вже не відчуваю нічого, окрім відрази. Уся ця її гра, сльози — дешева драма, яка мене більше не чіпає.

— Захаре… це було так давно… я боялася… я була молода… — її голос ламається, і я бачу, що вона втрачає себе. — Мені було соромно, що я з бідної сім’ї. Я боялася, що…

— Боялася чого, Єво? Боялася, що не втримаєш мене? — запитую я, відчуваючи, як у мені закипає злість. — Чи боялася, що твоя маленька брехня розкриється?

Вона крокує вперед-назад, мов загнана тварина. Її волосся розпатлалося, очі налиті сльозами, і тепер ця впевнена жінка, з якою я жив стільки років, виглядає як звичайна істеричка, що не знає, що робити.

— Будь ласка, Захаре, дай мені пояснити… — її голос перетворюється на жалібне бурмотіння, але я вже втомився.

— Мені не потрібні твої пояснення. Ти втратила все, Єво.

— Ні! — вигукує вона, кидаючись до мене, але я швидко хапаю її за руки, утримуючи на місці.

— Скажи мені, Єво, — стискаю її зап’ястя, змушуючи дивитися мені в очі, — весь цей час ти хоч раз думала про мене? Чи це була тільки гра, щоб утримати мене поруч?

Її очі блищать від сліз, але вона мовчить. І це мовчання тільки підтверджує те, що я і так уже знав.

Відпускаю її руки, повертаюся до дверей, відчуваючи, як усе всередині закипає. Її сльози і благання більше не мають для мене значення. Це кінець.