Розділ 40

- Спасибі, - я забираю пакет із ліками і поспішаю до виходу.

На вулиці холодно, та ще й дощ посилюється. Стискаю зуби, натягую капюшон і прискорюю крок.

Діані гірше, температура за тридцять вісім. Бідна моя дівчинка, їй лише чотири роки, а я бігаю по аптеках замість того, щоб бути поруч.

І ні, причина не в гордості. Переборовши себе, я все-таки написала Захару... І нічого. Навіть не відповів. А коли зателефонувала, він просто скинув виклик.

Одразу спалахую. Мене буквально трясе від злості. Легко бути батьком, коли тобі це зручно, так? Коли не треба жертвувати своїми планами. Коли можна просто з'являтися в потрібний момент, як герой, а всю іншу відповідальність перекласти на мене.

Добираюся до будинку, ледве стримуючи себе, щоб не жбурнути сумку об асфальт. Починаю шукати ключі, але раптом завмираю.

На лавочці біля під'їзду сидить Захар.

Що? Якого біса?

- Захар?

Голова в нього опущена, плечі мокрі, волосся прилипло до обличчя. Жодної реакції на моє наближення.

Підходжу ще ближче, і тут до мене доходить. Запах. Солодкуватий, нудотний аромат....

Я мимоволі морщуся. Білецький сидить, обхопивши руками голову, плечі розслаблені, ніби він повністю відключений від навколишнього світу. Він не дивиться на мене, навіть не реагує на голос. Під ногами валяється порожня пляшка.

- Ти взагалі нормальний? - шиплю, але розумію, що сперечатися зараз марно.

Заплющую очі, роблю глибокий вдих. Лаю його про себе.

- Тобі краще забратися звідси, поки охорона комплексу не зацікавилася, - видавлюю крізь зуби. - Допомогти викликати таксі?

Захар нарешті піднімає на мене очі. Дивиться якось дивно, немов намагається щось усвідомити, але погляд порожній, без фокусу. Тільки плечі сіпнулися, ніби йому стало холодно.

- Захаре, ти взагалі чуєш мене? Хочеш тут валятися? Чудово.

Він мовчить. Знову.

Навіть знати не хочу, чому він у такому стані. Усе, що зараз хвилює, так це моя маленька дівчинка, якій дуже погано.

Я ще кілька секунд дивлюся на нього, стиснувши зуби від злості. Потім не витримую. Психую. Різко повертаюся і йду до під'їзду. Відчиняю двері, заходжу всередину, намагаючись переконати себе, що це не моя справа. Нехай сам розбирається. Я не зобов'язана за ним стежити.

До ліфта долітаю на автопілоті. Натискаю кнопку і чекаю.

Притулившись до стіни спиною, повільно видихаю. Перед очима все ще його мокра фігура. Різко видихаю. Усередині щось клацає. Усе, більше не можу. Розвертаюся на п'ятах і вилітаю назад.

Підбігаю до Захара, буквально захлинаючись злістю. Шум у вухах, пульс б'є у скронях. Руки стискаються в кулаки, нігті впиваються в долоні. Я ледь дихаю від люті, але не зупиняюся.

- Ти взагалі при своєму розумі?! - кричу, майже зірвавши голос. - Діані погано, а ти тут сидиш, нажершись до безпам'ятства!

Я завмираю. Намагаюся взяти себе в руки, відчуваючи, як злість поступово зникає, поступаючись місцем втомі. Немає сенсу кричати на нього зараз. У такому стані до нього не достукатися.

Роблю глибокий вдих, підходжу ближче. Обережно чіпаю за плече.

- Захаре, ходімо додому, - кажу тихо, намагаючись стримати роздратування. Спочатку я сама ж собі нагадую оголений дріт.

Білецький здригається, немов прокинувся від сну. Повільно піднімає голову і дивиться на мене. У темних очах порожнеча. І тут він, немов не усвідомлюючи, що робить, повільно тягне руку до мого обличчя. Рухи незграбні, ніби йому важко контролювати власне тіло. Мокрі пальці тремтять, ледь торкаючись повітря між нами.

Важка рука все ближче, уже майже торкається моєї шкіри.

Я різко відштовхуюся, немов від удару. Серце завмирає на мить, а потім починає шалено битися.

- Ні, Захаре.

Рука завмерла в повітрі, а потім повільно опускається вниз.

Підходжу ближче, нахиляюся, і починаю тягнути вгору. Захар робить спробу встати, але ноги підкошуються, і він майже падає назад на лавочку.

- Ти сам-то хоч іти можеш? - роздратовано кидаю.

Дуже дурне запитання, Юлю. А ти не бачиш?

Господи, ну за що мені це покарання?

Обхоплюю його під плечі й із зусиллям піднімаю на ноги. Захар хитається, але я міцно вчепилася пальцями.

Білецький щось нерозбірливо бурмоче, але я не слухаю. Притримую його, штовхаючи в бік під'їзду. До дверей залишилося всього кілька кроків, і я змушую його рухатися вперед, навіть якщо він цього не хоче.

- Тримайся за мене.

У підсумку ми добираємося до входу. Насилу штовхаю його плечем, підтримуючи, щоб той не впав на ґанок. Проходимо всередину. Тягну до ліфта, водночас лаючи себе за те, що взагалі вплуталася у все це.

Захар щось нерозбірливо бурмоче, але я не слухаю.

У квартирі легше не стає. Чоловік важкий і безпорадний.