Розділ 38.2

Я прокидаюся і тягнуся до телефону.

— Прокляття, — уже одинадцята ранку.

Схоже, я конкретно так вирубився, раз навіть не чув, коли прокинулася Єва. Останні дні я спав по три-чотири години, сьогодні вихідний, будильник відключений, по роботі ніхто не турбував, ось і проспав пів дня.

Приймаю душ, одягаюся і спускаюся вниз сходами, як раптом помічаю у власному будинку сторонніх людей, що снують туди-сюди. Хтось з інструментами, хтось із ящиками.

— Що відбувається? — мій голос звучить різко, але навколо ніхто, схоже, не звертає на це уваги.

І тут серед усієї цієї метушні я помічаю Єву. Вона стоїть із якимось чоловіком посеред вітальні, жваво обговорюючи щось. Коли я підходжу ближче, вона помічає мене і широко посміхається, ніби нічого дивного не відбувається.

— Захаре, любий! Ти вже прокинувся, — її голос звучить весело, ніби не вона вчора влаштувала скандал і звинувачувала мене у всіх гріхах.

— Що це все означає? — запитую, оглядаючи робітників і ящики. — Ми переїжджаємо? У нас ремонт?

Єва закочує очі, ніби питання дурне, і тягне мене в бік гостьової спальні на першому поверсі.

— Я вирішила зробити кімнату для Діани, — вимовляє, ніби це найлогічніше рішення на світі. — Нічого кардинально змінювати не потрібно. У гостьовій світлі тони, поставимо тільки дитячі меблі, світильники, іграшки.

Я миттєво зупиняюся, її слова викликають у мені хвилі нерозуміння і роздратування.

— Для Діани? — я дивлюся на неї, насилу стримуючи гнів. — Навіщо?

Єва різко завмирає, потім у її очах миготить щось — суміш здивування й образи.

— Що значить «навіщо»? — її голос злегка тремтить, але вона швидко бере себе в руки. — Вона твоя донька, Захаре. Ти ж хочеш, щоб вона іноді залишалася в нас, так? — вона пильно дивиться на мене, немов перевіряє, щось. — Я думала, це само собою зрозуміло.

Я стискаю губи, намагаючись стримати роздратування, але її ентузіазм здається мені абсолютно недоречним.

— Я не казав, що Діана буде тут ночувати, — кидаю, намагаючись зрозуміти, навіщо вона все це затіяла без моєї згоди. Та ще й у такому поспіху.

Єва зі здивуванням моргає, потім в її очах спалахує роздратування, але вона швидко переводить це на посмішку. Її голос стає трохи м'якшим, але з відтінком докору.

— Захаре, вона твоя донька. Ти маєш повне право забирати її до себе. До того ж я хотіла з нею познайомитися, — її голос стає м'якшим, майже благальним. — Ти ж розумієш, що вона частина твого життя тепер, і я хочу стати частиною її життя теж. Я ж люблю тебе, Захаре. Мені важливо бути поруч із тобою і твоєю дитиною. Я можу прийняти її як рідну. Адже вона твоя, розумієш? — її голос солодкий як мед, але я не дурний.

Яка жінка готова змиритися з тим, що в її чоловіка раптово з'явилася дитина від іншої? Тим більше, після всього, що вона вчора мені виговорила.

Я дивлюся на неї, її очі горять якимось дивним ентузіазмом, і я не знаю, що відповісти. Уся ця ситуація з Юлею і Діаною вже досить складна, а тепер ще й це.

— Ми з Юлею ще не обговорили такі моменти. Діана тільки-тільки почала звикати до мене, але ще не почувається досить комфортно.

— А що тут обговорювати? — Єва раптом робить крок до мене, її погляд благальний. — Ти батько. Ти маєш право бачити свою доньку і забирати її до себе. Ти не повинен питати дозволу.

Її руки лягають на мої плечі, вона заглядає мені в очі, немов намагається переконати мене у своїй правоті.

— Закінчуй із цим усім швидше, я збирався сьогодні відпочити вдома, а не слухати стукіт молотків, — знімаю її руки з себе й іду в кухню.

Домробітниця, помітивши мене, одразу ж накриває на стіл. Сніданок у горло не лізе.

З одного боку, Єва має рацію, я батько і я маю право забрати Діану до себе, проводити з нею більше часу, але я так само прекрасно розумію, що я все ще їй ніхто. А Єва тим більше. До того ж, Юля влаштує цілу істерику, коли дізнається, що її донька буде поруч із Євою. Рано чи пізно це знайомство відбудеться, але нехай спочатку змириться, що її життя тепер повністю змінилося.

Шум у будинку наростає. Усе дратує.

Я беру ключі від машини.

— Я в офіс, — пояснюю, на погляд Єви, сповнений розчарування.

— Як? Ти ж сказав, у тебе сьогодні вихідний і весь день ми проведемо разом.

— Разом, а не з ними, — кивком вказую на робітників. — Поквап їх, добре? Щоб коли ввечері повернуся, в мене не було відчуття, що я живу в дуплі з дятлом.

Але замість офісу я їду до будинку Юлі. Єві про це знати не обов'язково.

Я паркуюся у дворі будинку, але не поспішаю виходити з машини, бо помічаю Юлю і Діану на дитячому майданчику.

Залишаюся в машині, спостерігаючи через лобове скло за тим, що відбувається на дитячому майданчику. Юля сидить на лавочці, а Діана бігає неподалік, весело сміючись. Уся картина немов вирвана з іншого світу — спокійного, безтурботного, далекого від усього того, що нас оточує.

Юля посміхається. Так щиро і по-справжньому. Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє бачив її такою. Ця посмішка ніби повністю змінює її обличчя, роблячи його м'якшим, молодшим. Але в ній немає місця для мене. Ця усмішка належить тільки їй та її доньці.