Розділ 37.4

Незважаючи на прохолодне повітря за вікном, у машині стає нестерпно душно. Напруга, що виходить від Захара, буквально наростає з кожною секундою. Здається, ще трохи — і його просто розірве. І тоді нас обох доведеться збирати по шматках зі шкіряних сидінь.

Я сиджу тихо, намагаючись здаватися байдужою, але всередині все вирує. Серце б'ється відчайдушним птахом у горлі. Мої руки тремтять, хоча я намагаюся цього не показувати. Захар, звісно, вже все помітив.

І все ж я не сказала йому всієї правди. Акуратно згладила кути, щоб уникнути чергового скандалу, але, мабуть, і цього виявилося недостатньо. Помічаю, як його обличчя поступово вкривається червоними плямами від злості. Ще трохи — і він зірветься.

— Захар... — починаю, але не встигаю договорити. Від хвилювання починає нудити.

— Ти нерозумна! — кричить він, б'ючи руками по керму. Голос, просочений злістю, ріже по живому. — Чому ти сунешся в це болото?! Ти хоч розумієш, що це небезпечно?

Спочатку я фиркаю, не знаючи, чого хочеться більше — негайно вискочити з машини чи встромити свіжий манікюр просто йому в шию.

Піднімаю очі й підтискаю губи. Як завжди, він заочно охрестив мене дурепою, зробивши якісь незрозумілі висновки у своїй голові. Але ж я не дурна! Я чітко прорахувала всі ризики. Не вперше, між іншим. Мені дали гарантії безпеки, і я все передбачила.

— Усе під контролем. Мені дали гарантії. Усе буде нормально.

Захар повертається до мене. Очі блищать небезпечним світлом. На обличчі з'являється та сама усмішка, від якої в мене всередині все перевертається.

— Гарантії? — він майже сміється, але цей сміх сповнений презирства. — Ти справді думаєш, що Карімов залишить тебе в спокої, якщо зрозуміє, що ти копаєш під нього? — Вгору злітає брова.

— Захаре, я більше нічого не скажу, — холодно відповідаю, відвертаючись. Мені не потрібне його схвалення. Мені взагалі від нього нічого не потрібно.

Я вже на межі. Захар доводить мене до сказу. У грудях усе стискається. Я відчуваю, як розгорається пожежа. Гарячий, палючий гнів спалює всі мої спроби залишатися спокійною.

Я готова зірватися. Готова вибухнути і кричати так, щоб він нарешті зрозумів, що в мене теж є межа.

— Віддай, чорт забирай! — кричу, кидаючись на нього, намагаючись вирвати телефон.

Захар легко уникає моїх спроб, піднімає руку вище, викликаючи в мене новий напад люті. Я хапаю його за руку, але він, звісно, сильніший. Одним рухом Білецький перехоплює мене за зап'ястя і різко притискає до сидіння. Тепер він нависає наді мною. Тисне з усіх боків.

Повітря не вистачає, дихання збилося. Я намагаюся вирватися, але рухатися неможливо.

— Захаре, відпусти! — шиплю, але він тільки сильніше тисне на мене своєю вагою. Просто показовий жест. Нагадування, що я все ще в його владі. І це страшенно принизливо.

І тут я істерично сміюся, навіть не усвідомлюючи, що відбувається.

— Та заспокойся ти! А то можу подумати, що ти за мене переживаєш.

Його обличчя ще ближче. Захар стискає губи, навіть завмер на мить.

— Ні, просто втомився розбиратися з наслідками твоїх рішень.

Стискаю зуби, відчуваючи, як усередині все закипає. А він продовжує дивитися на мене згори вниз, немов це його особиста перемога.

Темний погляд опускається на мої губи, і ця мить здається вічністю.

Він повільно проводить пальцем по моїх губах. Легкий дотик обпікає. Мені здається, що ми одночасно на один інтервал затримуємо дихання.

Захар оживає першим.

— Ти просто дурепа, — тон оманливо спокійний.

— Не смій мене чіпати! — гарчу, дивлячись прямо йому в очі. Я вже не боюся.

Захар не відсторонюється, але в очах розгорається те саме полум'я.

— Закінчиш це сьогодні ж, — тихо, але твердо вимовляє він. — Інакше за себе не відповідаю.

— Ти не маєш права лізти в моє життя!

— Ти все ще моя дружина.

— Ненадовго, — випльовую я, і слова ніби пропалюють повітря між нами. Перед очима миготять спалахи.

— Подивимося, — спокійно відповідає, нарешті відпускаючи моє зап'ястя. Я відчуваю полегшення, але це ненадовго.

— Ненавиджу тебе, — шиплю крізь зуби.

— Знаю, — спокійно киває він, ніби це нічого не означає.

Захар розвертається до керма, залишаючи мене наодинці з моїми емоціями.

Машина знову занурюється в тишу. Захар зосереджено дивиться на дорогу, його обличчя знову набуває абсолютного спокою.

Чорт, здається, він знову контролює себе на всі сто, ніби нічого не сталося. А я? Я просто не знаю, що робити далі.

Крадькома кидаю на нього погляд, намагаючись зрозуміти, про що він думає. Може, він уже прокручує в голові, як буде знову мною командувати? Або думає, як знову поставити мене на місце?

— Зупини машину, — різко прошу.

Білецький навіть не дивиться в мій бік, просто мовчки продовжує їхати далі.