Розділ 36

– Ні, я сьогодні не приїду додому. Справи. Так. Ну то повечеряй сама, у чому проблема?

Захар стоїть на балконі.

Його тон дратівливий.

Так і хочеться уїдливо запитати: «Що сталося в королівстві кохання?».

Але я мовчу.

Кидаю подушку і ковдру на диван і усміхаюся.

Мені чомусь здавалося, що він жорстокий тільки зі мною. А з Євою ніжний і ввічливий. Але ні. Мабуть, грубість у нього в крові.

Захар ніби помічає мою пильну увагу, обертається, не зводить з мене погляду, поки прощається з Євою. Потім заходить у вітальню, зачиняючи балконні двері.

Він поводиться так, ніби нічого не сталося, ніби його перебування тут — це норма. Я дивлюся, як він розслаблено влаштовується на дивані, і тут спадає на думку: чому він узагалі має залишитися?

— Слухай, — починаю я, привертаючи його увагу. — Тобі не обов'язково тут залишатися на ніч.

Він піднімає брову, ніби здивований моїми словами.

— Донька вже спить, — продовжую, намагаючись говорити максимально спокійно. — Вона не дізнається, що ти пішов. Вранці я скажу їй, що тобі потрібно було на роботу. Тож збирайся і йди.

Моя рука тягнеться до його піджака, що висів на спинці крісла, і я рішуче кидаю його Захару. Він дивиться на піджак, потім піднімає очі на мене, його вираз обличчя стає жорстким, майже кам'яним.

— Ти мене проганяєш? — повільно запитує, і в  голосі я чую тиху погрозу.

— Ні, — стискаю губи, намагаючись не піддаватися паніці. — Просто нагадую, що тобі тут робити нічого. До того ж, на тебе Єва чекає, — не можу не нагадати про неї.

Посміхаюся, дивлюся на нього, схиливши голову. Він теж розглядає мене. Мовчить. Чую, як на кухні закипає і відключається чайник.

— Ти стала сміливішою. Але не варто випробовувати моє терпіння.

— Я не випробовую. Я кажу прямо, як є. І якщо вже на те пішло, завтра я збираюся подати документи на розлучення. Сподіваюся, ти не будеш вставляти палиці в колеса, і ми зробимо це швидко. Я не проти спільної опіки, доньці потрібен батько, я не сперечаюся, — вимовляю те, про що думала останні кілька днів.

Ковтаю. Дивлюся на Захара. Страшно. Думаю, що почне погрожувати. Забере доньку.

— Ні, — відрізає він.

— Але чому? — заводжуся, роблю крок уперед, скорочуючи між нами відстань. — Я вирішила зробити щедрий подарунок Єві. Адже вона так довго цього чекала. Та ти й сам із нею одружитися хотів, а не зі мною. Я тобі поперек горла кісткою стояла. Ти весь вільний час із нею проводив. Грошей на неї неміряно спускав.

— Мене влаштовує нинішній стан справ. Вдруге одружуватися не збираюся. Принаймні найближчим часом. — спокійно відповідає він, відкидаючись на спинку дивана. — До чого взагалі раптово ці розмови про розлучення? Ти когось знайшла?

Його очі звужуються. Дивиться на мене так, наче я скоїла злочин.

— Ти справді не розумієш у чому річ, Захаре? Я хочу дихати вільно. Жити своїм життям. Хочу, щоб єдине, що нас пов'язувало, була спільна дитина. Чи ти думаєш, за п'ять років у мене не було жодного чоловіка? Я збираюся будувати своє життя. Без тебе.

Білецький піднімається з дивана, його погляд стає холодним, а риси обличчя загострюються від злості. Я бачу, як його руки стискаються в кулаки, але він тримає себе в руках, ніби намагається не зірватися.

— Дихати вільно? — промовляє він, крок за кроком наближаючись до мене. — Думаєш, що зможеш мене позбутися так просто після того, що зробила?

— Так, — відповідаю, відчуваючи, як усередині все стискається від страху, але я не відступаю. — Ти більше не маєш права контролювати моє життя.

Захар усміхається, у його очах з'являється якийсь небезпечний блиск, який мене завжди лякав.

— Ось як? — його голос звучить тихо, але я чую в ньому приховану загрозу. — Юлю, ти занадто багато собі дозволяєш.

— Я кажу правду, — кидаю, хоча губи зрадницьки тремтять. — Ми чужі люди. Ти це сам розумієш, то навіщо триматися за те, чого немає?

Втомилася. Як же я від цього всього втомилася!

— Господи, ти що дитина, щоб так довго тримати образу? Ну розповіла я всім про те, який із тебе чоловік насправді. Хіба я хоч слово неправди сказала? — розмахую руками.

Захар дивиться на мене з такою люттю, ніби готовий вибухнути. Але раптом він відступає, бере піджак із моїх рук і різко киває, немов приймає моє рішення.

— До чого тут інтерв'ю, Юлю? Хоча, тут ти мене теж знатно підставила. Потім ще й тачкою переїхала і змилася. Але знаєш за що я ненавиджу тебе найбільше? Чому так довго відпустити не можу?

Він наступає на мене, я відступаю назад. Такий Захар мене лякає.

— Ми два роки розробляли ці чортові проєкти готелів, домовлялися з людьми за ділянки, а ти взяла і злила все Гордєєву. Зіпсувала роботу цілих відділів. Мені довелося скоротити штат, я зазнав збитків, люди без роботи залишилися. Ти взагалі головою думала про наслідки своїх дій? — гарчить він, а я й гадки не маю, про що він.

— Які ще проєкти? Про що ти?