Розділ 34

Сиджу в кінотеатрі, витріщаюся на екран і не можу повірити. Якого хріна я тут роблю в розпал робочого дня? Мультик, бляха. Я, дорослий мужик, на мультику. У руці холодна банка коли - вже без бульбашок, без смаку.

Навколо діти чавкають попкорном, верещать, а я почуваюся, як останній дебіл. Діана вчепилася у свою іграшку, очі горять, сміється, їй по кайфу. А я намагаюся відключити емоції. Або хоча б переконати себе, що відключаю. Не допомагає.

Якого дідька я тут?

Відповідь сидить поруч, у сусідньому кріслі, світиться від щастя, як лампочка. Маленька, як кошеня. Волосся блищить, ніс тонкий, як у матері. Але ось очі... Очі мої. Такі ж темні, такі ж холодні. Недитячі зовсім. Дорослі очі в маленької дівчинки.

Коли вперше побачив, немов струмом шибануло. Ніби в живіт хтось врізав, вибиваючи повітря з легень. Незвично. Я-то думав, що мене вже нічим не пробити.

А тут... Донька. Донька, про яку я навіть не підозрював кілька місяців тому. Мені досі не віриться, що я батько. Батько, трясця! Ніколи не думав, що це трапиться. Ні хріна собі поворот, так?

Але ось вона сидить поруч. Ясно, як день: ця дівчина моя. МОЯ.

Усередині все скипіло. Моє не чіпають. Моє не приховують. А тут ось так в обличчя кидають - мовляв, змирися.

Адже я завжди був із Юлею на чистоту. Завжди. Вона знала, з ким зв'язується. Я звик отримувати те, що хочу, і нікому не дозволяв втручатися в мої справи.

Неважливо, що там у нас. Це вже зовсім інша історія. Але донька... Це моє. Чому? вона вирішила за мене. Вирішила, що мені не місце в її житті. І хто дав їй це право? Ніхто, чорт забирай.

Якого біса я втратив п'ять років? П'ять років, яких у мене більше не буде. Юля просто вкрала їх.

У кишені вібрує телефон. Дістаю його, екран спалахує.

«Зняття коштів». Сума солідна.

Бляха, черговий бутик.

- Пекло... - шепочу собі під ніс, щурячись на цифри.

Ну так, одразу зрозуміло. Хтось шопінг влаштував. Надія, що це помилка, випаровується миттєво. Єва. Знову вирішила витратитися на якусь дурню.

Очі напружуються, пальці стискаються в кулак. Але тут знову вібрація. Тепер не повідомлення. Дзвінок.

На екрані: Єва.

Ну звісно.

Щелепи стискаю так, що можна зуби зламати. Долоня стискається в кулак. Хіба що повітря не свистить між пальцями. Скинути?

Встаю з крісла, втикаюся в прохід, люди шиплять щось за спиною. Плювати на них.

Уже за межами залу, тисну кнопку.

- Захар...

- Я просив тебе найближчим часом зменшити апетити, бути скромнішим із витратами. Чи тобі взагалі начхати на все, що я кажу?

- Захаре...

- Ти розумієш, що я не друкарський верстат, а? - продовжую, стискаючи телефон так, що пальці побіліли. - Я тобі не раз казав, досить шопитися, немов останній день живеш.

- Захаре, що відбувається? Чому ти кричиш? - Єва істерично верещить у слухавку. - Я не розумію, що з тобою сталося... Чому ти так поводишся?

Що, бляха, відбувається? Усе котиться під три чорти, немов я живу в якомусь кошмарі. Кілька проєктів, які я готував місяцями, тепер підлягають заморожуванню. Клієнти стримують, партнери тиснуть на гальма. Так, не вперше. Вирішу, але це потребує часу.

А вона, чорт забирай, продовжує трясти гаманець на всякі дурниці, ніби гроші ростуть на деревах. Як можна бути такою дурною? Тільки на брюлики цього місяця пішло близько двохсот штук зелені. Вона немов не помічає, що під ногами земля горить.

- Але це не нормально! Ти істерієш через якусь покупку. Це що, через гроші? Я ж думала, що в нас усе гаразд!

- У нас не все гаразд, поки ти знущаєшся з мого терпіння і бюджету! Єво, якщо це все, я піду.

- А де ти взагалі?

- Із донькою.

На секунду настає тиша.

- Із донькою? А Юля, ця стерво, теж із тобою, так?

Чергова істерика лише підливає масла у вогонь. Вона була в курсі від самого початку. Знала, що Юля повернулася, що в мене є донька.

- Єво, припини цей цирк. Юля взагалі не має стосунку до того, що між нами.

- Цирк? Та це вона влаштувала цирк! Ця сучка приховувала дитину від тебе! Вона намагалася тебе обдурити! І ти ще смієш говорити зі мною так?!

- Ти не лізеш у мої справи. Я тобі це вже пояснював.

- Та ти знущаєшся, Захаре!

- Ти не лізеш у мої справи, Єво. Чула? - повторюю вже без емоцій, немов на автоматі.

На іншому кінці чую схлип. Усе, говорити більше нема про що. Натискаю «»скинути«», телефон одразу ж зникає в кишені. Нахрін усе.

Виходжу на вулицю.

Голова гуде, думки скачуть. Перед очима знову Юля. Хочеться придушити за все. За мовчання, за доньку, за всі ці кепські рішення, які вона приймала.