Розділ 33

Відчинивши двері машини, сідаю на переднє сидіння. Моментально пригладжую волосся і поправляю спідницю. Білецький тільки хмикає на мої дії. Закушую нижню губу і старанно роблю вигляд, ніби мені все одно.

Діана вже влаштувалася в дитячому кріслі, бовтає ніжками, тихенько муркоче собі під ніс.

Захар мовчить. Обличчя, як завжди, непроникне. Жодних емоцій, тільки пальці з кожною секундою сильніше стискають кермо.

— Навіщо ти приїхав? — слова самі зриваються з губ.

Він киває на бардачок.

Руки зрадницьки тремтять, поки я тягнуся до нього. Відкриваю, і погляд одразу ж чіпляється за щільний білий конверт. Я вже знаю, що там, але все одно роздруковую. Мої нові документи. І свідоцтво про народження Діани.

Занадто швидко пробігаю поглядом по рядках... і всередині все обривається. Весь світ звужується до одного слова.

Білецька. У графі «батько» — його дані.

Мене потрясає, морозить. Повітря не вистачає, перед очима все розпливається. Захар дивиться на дорогу, немов нічого не сталося. А я тону.

Зковтнувши, намагаюся взяти себе в руки. Глибокий вдих. Потрібно зібратися, хоча б заради доньки — адже вона нічого не розуміє. Не вистачало ще, щоб малятко побачило, як я розвалююся на очах.

— Ти міг просто передати через кур'єра, як і планував, — голос зрадницьки тремтить і зривається. Силою змушую себе підняти погляд на Білецького.

— Не міг, — глухо відповідає він.

Нервово усміхаюся про себе. Ну звісно, сучий син. Ти просто хотів подивитися на мою реакцію. Тобі було важливо побачити, як мене це зачепить, наскільки перекрутить і виверне навиворіт.

Мої пальці все ще стискають свідоцтво про народження. Аркуш паперу горить у руках. Намагаюся не дивитися на нове прізвище доньки. Не можу. Боюся, що, якщо ще раз побачу, точно втрачу контроль.

— Куди ми їдемо?

Захар кидає на мене короткий погляд, потім знову дивиться на дорогу.

— У парк. Не Діснейленд, звісно, — його губи викривляються в слабкій усмішці, — але, думаю, Діані сподобається.

У принципі, наші з донькою плани не змінюються. Ми якраз збиралися трохи відволіктися. Я вже закінчила розсилати резюме, на швидку відповідь не сподіваюся. Так, у мене є досвід роботи, але розумію, що цього замало, особливо з огляду на поточну ситуацію на ринку праці. Тож кілька днів у запасі точно маю.

Але те, що Захар вліз у наш день, бісить до чортиків! Невже так буде завжди? Вирішую, що за першої ж нагоди ми це обговоримо. Так, як зараз, мене точно не влаштовує.

Ми під'їжджаємо до парку «Фантазія», і мене огортає дивне відчуття. Навіть не можу згадати, коли востаннє тут була. Напевно, ще до того, як усе в житті перевернулося.

Захар виходить із машини першим, потім відкриває двері для Діани. Крихітка тут же хапає мене за руку. Киває в бік Білецького, явно незадоволена його присутністю. Сідаю, поправляю яскраву курточку і обіймаю її за плечі.

— Так, він із нами. Не вередуй, гаразд? — шепочу на вушко.

Зайченя лише зітхає, але в очах палає німий опір.

Ми прямуємо до входу. Повітря свіже, всюди чути дитячий сміх, запах солодкої вати й карамелі. Захар купує квитки в касі. Крадькома спостерігаю за ним і не можу втримати усмішку.

Він що, серйозно зібрався кататися на атракціонах? Уявити його на каруселі — як мінімум кумедно. Хоча, хто знає? Може, і на це подивлюся.

Діана раптом помічає щось попереду і, не гаючи ні секунди, тягне мене за руку в бік.

— Мамо, дивись! Як у Діснейленді! — кричить із таким захопленням, що в мене на секунду тьохкає серце. Я так і не змогла відвезти її туди, але, схоже, цей парк для малятка зараз — найкраще, що могло трапитися.

Перед нами яскравий, барвистий атракціон. Велика платформа, що нагадує величезну чайну чашку, обертається по колу. У кожній «чашці» — м'які сидіння для всієї родини, і вона крутиться навколо своєї осі. Тут і дорослі, і діти сміються, насолоджуючись поїздкою. Атракціон виглядає безпечним.

— Хочеш покататися? — запитую, дивлячись на Діану, але вона вже тягне мене ближче. Приймаю без зайвих запитань.

Захар підходить, кидаю на нього швидкий погляд, піднімаючи брову.

— Ну що, — усміхаюся, — готовий?

Зараз мені чомусь дуже хочеться над ним познущатися. Довести, що не впорається навіть із банальними речами. І батько з нього такий самий, як і чоловік.

Білецький дивиться на атракціон із легкою недовірою.

— Ти серйозно хочеш, щоб я туди заліз? — Він скептично примружується.

— Та годі, це ж просто дитяча карусель, — я сміюся, але бачу, що він не вражений. — Діана хоче, і, повір, ти не помреш.

Ну ж бо. Давай, скажи, що ти не хочеш. Здавайся.

— Подивимося, — сухо кидає він і прямує до входу.

Ми сідаємо в одну з цих яскравих чашок. Діана поруч, а Захар опиняється навпроти нас. Насилу поміщає свої довгі ноги, що робить ситуацію ще смішнішою. Діана, помічаючи серйозний вираз обличчя, починає тихо хихикати.