Розділ 32

Сиджу на кухні й витріщаюся у вікно, на душі бридко. Огидне відчуття не полишає мене з того самого дня, як літак приземлився в моєму рідному місті. Діана постійно запитує, коли ми повернемося додому. А ще про свого тата. Мені доводиться вигадувати безліч історій, бо правда про наші із Захаром стосунки точно не для вух маленької дівчинки.

Своїм зізнанням він усе ускладнив. Я поки що не розумію, що буде далі. Ситуація абсурдна, але хоча б розмова відбулася. Усе не так погано, як могло б бути. По-моєму, я навіть змогла вичавити з нього хоч якісь результати. Маленька перемога. Так, звісно, не ідеально, але хоч щось.

Телефон вибухає різким дзвінком. Дивлюся на екран, згораючи від бажання розбити цей клятий пристрій. Беру слухавку. Долоня миттєво вкривається липким потом. Пульс розриває скроні, дихання спирає. Захара стало занадто багато в моєму житті. Повне усвідомлення цього настає тільки зараз. Мені потрібне дозоване спілкування з ним, а не ось так.

— Ти час узагалі бачив? — вимовляю в динамік. Мій голос звучить хрипло.

— Зараз піднімуся, — Захар відповідає з такою впевненістю, ніби це питання вже вирішене.

Навіщо приперся? Вдома ніхто не чекає чи що?

Усередині все холоне. Я заплющую очі, бо прекрасно розумію, що сперечатися з ним марно, але все-таки намагаюся.

— Захаре, не треба... Донька спить. Будь ласка, не роби цього. Я й так насилу її заспокоїла після всього, що сталося.

Від шаленої каруселі в голові кожен м'яз у тілі напружується і ніби горить вогнем.

— Тоді тобі краще спуститися.

Я розумію, що сперечатися немає сенсу. Не потрібно погіршувати ситуацію. Хочеться вірити, що не буде жодних звинувачень і скандалів.

— Добре, — зітхаю і кладу слухавку.

Встаю, виходжу з кухні й обережно заходжу в кімнату Діани. Акуратно поправляю ковдрочку, проводжу рукою по її м'якому волоссю, вдихаючи улюблений запах.

Машина Білецького стоїть просто біля входу. Я підходжу, відчиняю двері й сідаю всередину. Опинитися з ним сам на сам — справжні тортури.

Колишній чоловік блукає поглядом по моєму обличчю.

— Я все владнав із документами, тепер ти зможеш віддати доньку до гарного дитячого садка, — Захар дістає гаманець, виймає картку і простягає мені. — Щомісяця на карту будуть надходити гроші. Це на доньку. Я не хочу, щоб вона чогось потребувала, а ти їй забезпечити потрібний рівень життя навряд чи зможеш, — хмикає він.

Мене обдає холодом. Хочеться жбурнути карту прямо в обличчя, показати, що мені не потрібні його подачки. Але я не можу.

Потім простягає мій телефон і ноутбук, які в мене відібрали в аеропорту.

— Ти можеш працювати, займатися чим хочеш. Але я буду бачитися з нею, коли забажаю. Документи пізніше привезе кур'єр.

Сарказм зривається з моїх губ потужним потоком, перш ніж я встигаю зупинитися:

— Не боїшся ось так просто віддати мені все? А якщо я втечу?

Відразу розумію, що це було нерозумно. Захар довго і напружено дивиться в мій бік, стає не по собі. Навіть дихати він уміє зло, люто. Борюся зі стиснутим горлом...

— Ні, не боюся. У свідоцтві про народження тепер замість прочерку в графі батько стоїть моє ім'я. Ти не зможеш вивезти дитину з країни без мого дозволу. А доньку ти не кинеш, правда, Юлю?

— Ти що? — не можу повірити в почуте. — Ти зробиш їй нове свідоцтво про народження без моєї згоди? Господи, ти все такий самий, Захаре. Огидний і егоїстичний.

— Хіба це заважало тобі любити мене?

Слова б'ють, немов ляпас. Щоки полум'яніють, усередині все стискається від злості й безсилля.

— Не вигадуй. Це була захопленість через недосвідченість, а не кохання.

— Кохання не було, але ж Діана якось вийшла, чи не так? — на його обличчі розтягується самовдоволена посмішка. Йому подобається виводити мене з себе.

— Це все? Я можу йти? — запитую крижаним голосом, сподіваючись, що розмову нарешті закінчено.

— Матері подзвони, Юлю. Савін — той ще мерзетник, — останнє слово він майже випльовує, — але твоя мати після зникнення місця собі не знаходила.

Мене пересмикує від його слів. Не вірю в це ні на секунду і не можу стриматися:

— Тобі не здається, що це вже занадто? Можна я сама розберуся хоча б у цьому питанні?

— Савіна забрали в лікарню після того, як ти зникла. Інфаркт, Юлю.

Ковтаю, намагаючись приховати хвилювання, що підступило, але вже занадто пізно. Руки починають зрадницьки тремтіти. Серце пропускає удар.

Я не хочу продовжувати тему. Принаймні, зараз усе це безглуздо і тільки завдасть мені нового болю.

Захар замовк, але я відчуваю його погляд на собі. Холодний, важкий.

— Думаєш, це пов'язано зі мною? Швидше вже від краху їхніх спільних амбіцій. Моя мати завжди дбала тільки про майбутнє свого сина. Тож не потрібно шукати закономірностей між моїм зникненням і її хворобою.

— Ти закінчила? — запитує, раптово змінивши тон.