Розділ 27

- Мамо, коли ми поїдемо додому? Чому ми тут?

Дзвінкий голосок пронизує наскрізь. Усередині щось рветься, немов гостре лезо ріже по живому. Я притискаю доньку до себе. Обіймаю зайченя міцно, боюся відпустити. Цілую в носик, потім у щічки. Намагаюся заспокоїти, якщо не себе, то хоча б її. Почуваюся жахливою матір'ю. Я навіть не можу чітко відповісти на жодне з запитань.

Нас привезли в готель, один із найкращих у місті. Заселили в номер із панорамними вікнами і видом на місто. Усе шикарно й розкішно. Але ніхто не пояснив, чому ми тут. Тільки попередили, щоб не робила дурниць. Чергова погроза.

Я ненавиджу це очікування. Воно зводить з розуму. Намагаюся відволікти доньку. Вмикаю мультики, даю солодощі, але це не допомагає. Її очі все одно тривожно бігають по кімнаті.

За кілька годин Діана, нарешті, засинає в мене на руках. Я обережно кладу дитину на ліжко, поправляю ковдрочку. Сама сідаю в крісло біля вікна. Стискаю скроні руками. Тисячі думок проносяться в голові, але жодна з них не дає надії на хороший результат.

Мені все одно, що Білецький зробить зі мною. Я його не боюся. Болючіше він уже зробити не зможе. Ми давно пройшли цю межу. Усе, про що я думаю, - це моя дівчинка. Серце болить, коле від страху. Як пережити те, що буде далі? Як він себе поведе?

Хоча й зрозуміло, що реакція буде жахливою.

На виході з аеропорту в мене тут же вихопили телефон і документи. Мій паспорт і свідоцтво про народження Діани зникли в чужих руках.

Звісно, ніхто не збирався повертати їх назад. Упевнена, все давно вже опрацювали. І здогадатися, що до чого, особливих труднощів не становитиме. 

Не сумніваюся, він уже в курсі. Напевно будує плани. Тільки що мені робити з цим усвідомленням? Чорт, хоч вовком вий, але все марно. Під землю хочеться провалитися, але навіть так знайде і поверне назад.

Чекати довго не довелося. За дверима пролунали кроки, потім - дратівливий писк карти. Він увійде без стуку, знищуючи ілюзії, що я хоч якось контролюю ситуацію.

Сказати, що я здивована? Ні.

Завмираю всім тілом. Господи, тільки не зараз. Я ще не готова. Але наївно думати, що монстр дасть хоч найменший шанс на перепочинок.

Витягуюся струною, намагаюся натягнути маску спокою, але виходить погано. Подумки відраховую секунди до атомного вибуху в грудях. Мене пристойно потрушує і штормить.

Ледве встигаю дорахувати до трьох, як Захар входить у номер. Гострий погляд дряпає шкіру. Я відчуваю це фізично чи божеволію?

Дивимося одне на одного. Хочу прочитати емоції, але марно. Там така суміш, що розшифрувати нереально. Роблю глибокий вдих-видих.

Схаменувшись, підношу палець до губ, прошу тиші. Крихітка спить, і мені зовсім не хочеться її будити. Нехай ще трохи побуде у своєму солодкому невіданні.

Захар підходить ближче, зупиняється за кілька кроків від крісла. Його погляд переміщується з мене на доньку, потім назад, і так кілька разів.

Помічаю, як стискає щелепи, як смикається кадик. Чорні брови повзуть угору.

Здивований, Білецький? Я теж була в шоці, ледь розум не втратила.

Захар різко розвертається. Виходить на балкон. Особливого запрошення не чекаю, проходжу слідом. У мене тепер не більше прав, ніж у тумбочки біля ліжка.

- Ти, те, що заварила, довго розхльобувати будеш, Юлю.

Від люті та злості в тоні закладає вуха. Він не питає, чия вона. Йому не цікавий ні вік, ні інші дурні й банальні деталі. Він уже все проаналізував і зробив висновки, вочевидь не в мою користь.

- І ти теж. 

Він посміхається, нахабно й огидно.  Читаю по очах: я тебе придушу Юля.

Серце пропускає удар, хочеться заплющити очі. Скільки разів я вже говорила собі, як сильно його ненавиджу? Сотні? Так зараз особливо. За все. За те, що знайшов мене. За те, що знову увірвався в моє життя і зруйнував його.

- Мені очікувати історій про зради, чи обійдемося без казок?

Щоки спалахують моментально. Жар розганяється по тілу разом зі злістю. Сучий син, наскільки ж ти в собі впевнений, що навіть не розглядаєш такий варіант?

Сморгую. Намагаюся погасити напад.
Не можна, Юлю, не зараз, не треба. Ти не заради себе, заради неї тримайся.

- Ні. Не буде.

Білецький тільки фиркає.

- Ти ж не збиралася про неї розповідати, правда?

Ні, не збиралася. Ніколи. Навіть не думала про це. Я ненавиджу тебе всім серцем. Це те, що ти хочеш почути? Гаразд.

- Ні. Я з тобою взагалі нічого спільного мати не хотіла.

Подумки приготувалася до чергового вибуху з його боку, але нічого не сталося.

- Прекрасна логіка! А дитина - це так, дрібниці? 

Нервове тремтіння прокочується тілом.

- Вона моя, Захаре. Не твоя. Відпусти нас.

- Юлю, замовкни заради бога! Я й так стримуюся, щоб не придушити тебе. Давай, благовірна, - останнє слово виплюнув мені в обличчя, - збирай дитину і з речами на вихід.