Розділ 26

Ми зупиняємося перед непримітними дверима, на яких немає жодних табличок із написами. Один зі співробітників дістає ключ-карту і відчиняє. Мене м'яко, але наполегливо, штовхають уперед.

Кімната невелика, сіра, з одним вікном, закритим жалюзі. У кутку стоїть стіл, на ньому кілька папок із паперами і пластиковий стаканчик із водою. У центрі сидить чоловік у шкіряному кріслі.

На вигляд йому близько сорока років, може, трохи більше. Темне волосся акуратно укладене, жодне пасмо не вибивається. Одягнений у темно-синій костюм, що ідеально сидить на підтягнутій фігурі.

Руки складені на столі. Обличчя не виражає нічого - тільки холодна, спокійна строгість. Я вже бачила такі обличчя в людей, які готові зробити все, щоб досягти своєї мети.

Упевнена, йому не потрібні мої пояснення, він не слухатиме виправдань. Усе це вже не має значення.

Решта мовчки виходять із кімнати, залишаючи нас наодинці.

Я сідаю, Діана влаштовується в мене на колінах. Серце калатає так, що, здається, зараз прорве грудну клітку. Усі слова, які я заздалегідь підготувала, кудись випаровуються.

Роблю рваний вдих-видих, намагаюся погасити паніку. Потім дістаю навушники з кишені та вставляю в маленькі вушка. Швидко знаходжу улюблений мультик доньки. Діана не чинить опору, чому я дуже рада. Упевнена, вона все розуміє, все відчуває.

- Добрий день, Юліє Романівно. Хоча не впевнений, що для вас він справді добрий. Вгадав? - голос у нього низький, хрипкий. Вібрацією проноситься через усі мої органи.

- Можу поцікавитися, хто ви?

Губи починають тремтіти ще сильніше. Легені відмовляються втягувати повітря, тому що відповідь мені не потрібна. Я й так знаю, що в кріслі навпроти - черговий пішак мого жорстокого колишнього чоловіка. Вони знали, що я спробую втекти. Вони підготувалися.

Чоловік натягнуто посміхається. Дивиться так, ніби прострілює наскрізь. Здається, в цю секунду він до біса задоволений собою.

- Вважайте, я той, хто може витягнути вас із вельми неприємної ситуації. Ваша? - киває в бік доньки.

Моя бідна маленька дівчинка стиснулася, як налякане кошеня. Її ручки тремтять так сильно, що мені фізично стає боляче. Чорт, ненавиджу! Я їх усіх ненавиджу.

Питання нахабно ігнорую.

- І що далі? Чому я маю вас слухати? Адже я ні в чому не винна. Упевнена, поліція розбереться і мене відпустять.

- А як щодо документів? Гордєєв постарався, не сперечаюся, гарно відпрацював, але ви ж розумієте, що це не панацея? Довести липу - раз плюнути. Ви справді вірите, що, коли розкриється правда, хтось стане вас слухати? - холоднокровно б'є в больову точку, оголюючи страхи, що роз'їдають мій мозок останні роки. - Ще раз запитую: ваша?

Я киваю і ковтаю. Козирі в його руках, не в моїх. Ну, немає сенсу відтягувати неминуче. Мерзотник здивовано піднімає брову і тре підборіддя, вдирається очима в доньку. Дивиться, вивчає довго й методично. Робить якісь висновки у своїй голові.

Господи, ти що, дурна, Юлю? Які ще він висновки може зробити? Білецький ніколи не тримав при собі ідіотів, він їх не перетравлював від слова зовсім. І не думаю, що за п'ять років щось змінилося.

- Продовжуйте, я вас слухаю.

Не знаю, звідки беру сили. Сама дивуюся. Міряємося один з одним поглядами. На відміну від мене, чоловік абсолютно спокійний. Поза розслаблена, тільки очі вогнем горять, немов заочно вже оголосив себе переможцем.

- Юліє Романівно, ви, здається, не до кінця розумієте, в якому становищі опинилися, - просочені роздратуванням слова розрізають повітря. - У вас є два варіанти: сісти до в'язниці або піти за мною. І повірте, другий варіант не такий уже й поганий, як може здатися на перший погляд.

Я переводжу подих і намагаюся, щоб мій голос звучав рівно:

- Для початку мені потрібен хороший адвокат.

- З урахуванням обставин, я б не став сподіватися на правосуддя.

- Без адвоката я не буду приймати жодних рішень. Це моє право. - Голос усе-таки зривається.

Стискаю губи.

- Ви досі не зрозуміли, що всі ваші права залишилися за порогом цієї кімнати? Ваша донька... така мила дівчинка. Подумайте, що буде з нею, якщо ви зробите неправильний вибір. Ви точно хочете ризикувати? - Говорить жахливі речі абсолютно спокійно, ніби обговорює щось зовсім незначне. - Я не погрожую, просто хочу, щоб ви оцінили ситуацію тверезо. 

Від його слів мене пробиває холодний піт.

Ну ось і все. Я програю в першому ж раунді. Виявляється, не потрібно витрачати багато слів, щоб зламати мене. Вистачає одного точного удару - і я в страху стискаюся. Кажу собі стоп. 

Якби це стосувалося тільки мене, я б, можливо, послала його куди подалі, боролася до останнього, але тепер боягузливо відступаю.

У мене немає вибору. Я готова ризикнути своїм життям, кинутися в саме пекло, але зачепити її не маю права.

А якщо люди Білецького все-таки доб'ються свого? Що з нею буде, якщо мене не буде поруч?

Можна на секунду уявити, що він говорить так спеціально, аби домогтися мети. Але ні. Захар дістав мене навіть тут, остаточно зруйнувавши мій крихкий маленький світ.