Розділ 25

- Можете почекати п'ять хвилин, будь ласка? - прошу водія поки виходжу з таксі.

Прямую до дитячого садка Діани. Навколо гамірно, діти граються на вулиці.

Донька, помітивши мене, мчить назустріч.

Бачу її посмішку і на мить про все забуваю.

Вона шалено на мене схожа. Жодної риси від Захара не успадкувала.

Моя маленька зменшена копія.

Напевно, якщо перед незнайомою людиною поставити моє дитяче фото і Діани, вона відповість, що це одна й та сама дитина.

Перший час мені було так складно з нею однією. Я нічого не знала про дітей. Взагалі не уявляла себе в ролі матері. Поруч нікого не було. Жодної знайомої людини. Мамі зателефонувати я не могла. Подругам теж. Плакала цілими днями і тремтіла від страху, боячись, що Захар до мене добереться.

Жахливо злилася, що допустила цю вагітність. У мене не було стабільності, я хотіла бути вільним птахом, а не матір'ю-одиначкою, яка переховується від батька дитини.

Я мріяла зустріти хорошого чоловіка, який полюбить мене, цінуватиме і від усього захистить. Але кому потрібна пузата, розлучена жінка? 

Але коли вперше на руки її взяла, одразу зрозуміла, що весь мій світ тепер належить їй. І не важливо, які в нас стосунки з її батьком і як сильно я ненавиджу його. Адже вона насамперед - моя.

- Матусю, чому ти так рано? Ми ще навіть не обідали! - Обіймає мене.

Я присідаю перед Діаною навпочіпки.

Поправляю смішні хвостики.

- Ми сьогодні вирушимо у велику подорож, хочеш?

- Подорож? - Її очі загоряються, а потім одразу гаснуть. - Але в нас же завтра свято...

Чорт би побрав Білецького!

Ми цілий тиждень костюм для свята осені разом робили. Вона так хотіла виступати на сцені. Діана грає роль білочки.

- Не засмучуйся, зайченятко. Бо ми з тобою їдемо в Діснейленд! - оголошую радісно, хоча зараз відчуваю зовсім не це. - Ти ж так мріяла про нього.

- Правда? - на її обличчі відображається захоплення. - Матусю, ми справді поїдемо в Діснейленд?

- Звичайно! Ходімо, попрощаємося з місіс Адамс.

Ми швидко прощаємося з місіс Адамс, і я веду Діану назад до таксі. Вона біжить попереду, її маленький рюкзачок підстрибує на спині, а на обличчі сяє радісна усмішка. Я роблю все можливе, щоб утримувати її в цьому стані захоплення. Щойно ми сідаємо в машину, Діана одразу ж починає сипати запитаннями.

- Матусю, а в Діснейленді справді є замок? А ми будемо жити в замку? А як ми туди доберемося? Ми полетимо на літаку? - Вона не зупиняється ні на секунду, і я ловлю себе на думці, що її запитання - це як рятувальний круг для мене. Вони не дають занурюватися в тривожні думки.

- Так, ми полетимо на літаку, і так, там є замок, - відповідаю, намагаючись зберегти легкість у голосі. - Ми гулятимемо парком, кататимемося на атракціонах і, звісно, зустрінемо твоїх улюблених персонажів.

- О, а ти пам'ятаєш, як я мріяла зустріти Міккі Мауса? - Діана підскакує на сидінні, і я тихо сміюся, намагаючись не видати свого хвилювання.

- Звичайно, пам'ятаю, - кажу я, ніжно погладжуючи її по голові. - Ти ж не забула взяти з собою в сад твою маленьку іграшку Міккі? Адже він теж має поїхати в Париж.

Вона швидко витягує з рюкзачка плюшевого Міккі й обіймає його з такою силою, ніби він найцінніше, що в неї є.

Квитки до Парижа вже куплені, готель заброньовано, але що буде через тиждень і як рухатися далі? Я й гадки не маю. 

Діана мрійливо посміхається, притискаючи до себе Міккі, і на якусь мить я забуваю про всі проблеми. Її радість - це все, що мені зараз потрібно.

*****

Дорога до аеропорту тягнеться вічність. Нервово тру шию і притискаю до себе маленьке тільце доньки. Жадібно втягую запах моєї солодкої дівчинки, і на секунду здається, що вся тривога повільно розчиняється в салоні автомобіля.

Тільки зараз можу подивитися на всю ситуацію збоку.

Щойно побачила колишнього чоловіка, спогади нахлинули крижаною хвилею. По хребту поповз неприємний холод.  Гидко так, огидно, і до оскоми знайомо.

Я думала, що за п'ять років відчуття притупляються, але ні.

Зараз я не просто нервую - я на межі.

Заспокоюю себе думкою, що Захар нічого не зможе мені зробити, тим паче в чужій країні. Тут усе інакше. Тут він не такий всемогутній, як йому здається.

Я все розумію, але взяти себе в руки не виходить.

Біля аеропорту водій ввічливо допомагає з речами, хоча в цьому немає потреби. Валіза зовсім не важка, тому що я взяла з собою небагато. Сковувати можливість пересування під час втечі - нерозумно.

Відчуваю себе справжньою злочинницею, але тут же зупиняюся. Це не я винна - це все він. Знову він.

Чорт, навіщо я взагалі колись познайомилася з цією людиною? Якби не Білецький, то як склалося б моє життя? 

Подумки даю собі ляпаса.