Розділ 24

Він не поспішає. Захар ніколи не поспішав, особливо коли йшлося про помсту. Я пам'ятаю це ще з часів, коли ми були парою. У ньому завжди було щось хиже, жорстоке, але я сліпо ігнорувала це, закохана у створену моїм мозком ілюзію справжнього чоловіка.

— П'ять років минуло, навіщо приїхав? — повторюю своє запитання.

Втомлено відкидаюся на спинку крісла. Хочеться якомога швидше припинити катування і зникнути з цього проклятого номера. У голові вже складається план дій.

— За вчинки, Юлю, прийнято відповідати. А ти за свої не відповіла.

Я збираю всю силу в кулак і вперто піднімаю на нього погляд.

— Що ти хочеш від мене? Замкнеш мене десь? Будеш насолоджуватися і впиватися своєю владою? Безглуздо тримати на мене образу. Подумай сам: ми квити. Ти моє життя зіпсував, я — твоє.

Схиляю голову на бік, намагаюся вловити кожну його емоцію.

Білецький потирає долонею підборіддя. Здається, він і сам не знає, що далі робити зі мною. Невже не підготувався?

Захар маже поглядом спочатку по моєму костюму, потім піднімається вище, вивчаючи мене пильно. Щоки обпікає рум'янець. Так, Білецький, на мені більше немає брендових шмоток з останніх колекцій, і туфлі зовсім не Гуччі. Сумочка зі звичайного мас-маркету зі шкірозамінника, а на косметологів мені грошей не вистачає, тому що потрібно оплачувати приватний садок доньки.

Закушую губу, а колишній чоловік знову кривиться і піднімає очі вгору. Стикаємося. Здогадуюся, про що він думає, але мені байдуже.

— Обдурили, Юлю, так? Чи сама мало попросила? Чув, ти до цього року по підробітках шаталася. А ще коштовності продала, які в мене із сейфа поцупила.

— Фактично, це були мої прикраси. Тож я нічого не крала. Забрала своє. Хіба ні? Ти ж сам мені купив їх на аукціоні.

— Не задирайся. Не раджу зі мною змагатися.

Тон оманливо спокійний, але за напруженими плечима розумію, що він на межі. Один неправильний крок — і вибухне, рознесе нас обох на дрібні шматочки так, що від підлоги віддерти буде складно.

— Ти стежив за мною? Давно знаєш, де я? — запитую, затамувавши подих. Хочу знати головне — про доньку йому доповіли чи ні. Якщо ні, у мене ще є шанс зникнути.

На обличчі розтягується самовдоволена посмішка. Він розслабляє краватку, знімає піджак. Тягне час, розпалюючи нерви до межі.

— Ти добре ховалася, вітаю. Але припустилася однієї помилки — продала кольє. Воно спливло кілька місяців тому, знайти де і хто його продав було не так вже й складно, хоч і зайняло якийсь час.

От же чорт! Я стільки років вичікувала, щоб продати ці коштовності. Гроші були вкрай потрібні, бо я занадто швидко витратила все те, що у мене було. На жаль, фінансової грамотності у віці двадцяти чотирьох років я не мала.

Я грубо лаюся. Губи колишнього чоловіка кривляться. Подається вперед. Мене обдає його запах — тьмяний, мускусний аромат, що роз'їдає легені.

Нова пауза тисне на мозок так сильно, що нервова система на межі. Не витримую — з губ злітає радше прохання, ніж протест:

— Я хочу піти.

— Підеш, Юлю.

Він дістає телефон із кишені, щось друкує, а я завмираю. Потім киває на двері. Від несподіванки кілька разів кліпаю. Що, це все? Так просто?

— Я можу йти? Ти серйозно?

— Хіба тобі не потрібно взяти в мене інтерв'ю? Що твій бос скаже? — з насмішкою дивиться на мене, насолоджуючись владою, яка зараз у його руках зосереджена.

— Я якось сама вирішу це питання.

На тремтячих ногах встаю з місця і роблю кілька незграбних кроків у бік дверей. Спину пече важкий погляд. Боляче, так відчутно.

— Білецька, тільки з валізами не затримуйся. Можеш залишити свій мотлох тут, щоб мене не ганьбити, домовилися?

Я різко завмираю і розвертаюся до нього.

— Ти про що? — запитую, примружившись.

Він піднімається з крісла, йде до мене. Я відступаю назад, поки не опиняюся біля самої стіни.

— Я про те, що ти досі моя дружина.

— Що? Про що ти говориш? Хіба ти не подав на розлучення? Не легалізував свої стосунки з Євою?

Я чудово пам'ятаю, що десь за місяць після моєї втечі в Єви з'явилися світлини з нашого із Захаром будинку. Вона перетягнула туди всі свої речі і зробила з нашої спальні жахливий несмак.

Це був останній раз, коли я цікавилася життям чоловіка і його коханки.

— Я про те, люба, що дружина має слухатися чоловіка.

Ну так, звісно, питання про його дорогоцінну коханку просто розчинилося в повітрі. Покидьок.

— Ти божевільний? Ти справді не подав на розлучення? — дивлюся на нього величезними очима і нічого не розумію.

Серце б'ється ще швидше. Хоча всього секунду тому здавалося, що це неможливо.

— Тобі щось не зрозуміло? Повторити?

З губ зривається істеричний смішок. Він що, жартує? Знущається?