Розділ 22

П'ЯТЬ РОКІВ ПОТІМ

— Юлю, підійди на хвилинку, — містер Робертс кличе мене жестом.

Я завмираю, бо поспішаю, але змушена повернутись.

— Ви щось хотіли?

Мій бос — втілення класичного англійського стилю та стриманості. Середніх років, з акуратною сивиною на скронях, він завжди одягнений з голочки: строгий костюм, ретельно випрасувана сорочка й незмінна краватка в тон.

Його обличчя не виражає відкритих емоцій. Вузькі губи часто стиснуті, ніби стримують нескінченний потік слів, які він воліє не вимовляти вголос. Погляд його сіро-блакитних очей завжди спокійний і проникливий, через що всі співробітники відчувають себе під невсипущим наглядом.

Його акцент — класичний британський, рівний і чистий, наче вирізаний із підручника з фонетики.

— Міс Уварова, — він дивиться на мене стримано, але я вловлюю іскру уваги в його очах.

Так, тепер я міс Уварова. Ім'я в нових документах залишилось те саме, але прізвище й по батькові — нові. Як і сам паспорт.

— Я хотів би обговорити з вами ваш останній матеріал. Є кілька моментів, які потребують уточнення.

Він завжди так: без зайвих слів. Робота з ним вимагає максимальної зосередженості й уваги до деталей, але я ціную його підхід. Зрештою, він ніколи не робить зауважень без підстав, і кожен його коментар — це крок до вдосконалення.

— Звісно, містере Робертсе. Що саме потрібно виправити? — намагаюся не показувати свого хвилювання, але він, схоже, все одно це відчуває.

— Усього кілька штрихів. Я впевнений, ви впораєтеся. Але спочатку… — він робить паузу, уважно дивлячись на мене. — Вікторія сьогодні вранці впала зі сходів, спіткнувшись об дитячий велосипед, тому не зможе взяти інтерв'ю в чергового успішного красеня-мільйонера. Ми добряче попотіли, щоб домовитися про це інтерв'ю й узгодити дату з його візитом до Англії. Я хотів би, щоб замість Вікторії пішли ви.

— Що? Але ж я не займаюся інтерв'ю, я проводжу журналістські розслідування, — емоційно вигукую я, а потім одразу ж замовкаю.

— Але ви з Вікторією єдині у нас у штаті, хто ідеально володіє мовою. Наймати перекладача немає часу, а інтерв'ю вже через півтори години.

— Через півтори години? — дивлюсь на нього вражено.

— Вікторія має надіслати вам запитання на пошту. У «Grand Hotel» заброньовано люкс для проведення інтерв'ю. Вам потрібно лише ввімкнути диктофон і записати його відповіді.

Я важко зітхаю.

Відмовити не можу.

Мене взяли у штат всього пів року тому. До цього я працювала фрілансером, вела колонки про дрібні події на кшталт кота, що забрався на дах, або навали щурів після повені в якомусь Богом забутому містечку.

Платили мало, і мої заощадження майже вичерпалися, тому я схопилася за цю роботу, як за рятувальний круг.

— Гаразд, я все зроблю.

На щастя, дороги вільні, і я добираюся до готелю за рекордний час.

У мене є ціла година, щоб спокійно сісти й вивчити матеріали.

Хоча чи є в цьому сенс? Адже кожне питання вже було узгоджене з купою секретарів і помічників цього мільйонера. Ніякої імпровізації, мені потрібно лише зачитати те, що написано у файлі, і записати на диктофон його відповіді.

Вікторія потім сама обробить матеріал і напише статтю. Моє ім'я, швидше за все, навіть не з'явиться під нею.

А шкода.

На рецепції готелю мені видають чорну ключ-карту й проводять до ліфта.

Тут усе розкішне й величне. Як у моєму минулому житті.

А тепер я живу в невеликій квартирці з двома спальнями на околиці Лондона.

Перший рік оренди, до речі, оплатив Гордієв. Як і моє навчання в університеті. Він не обдурив: нові документи, життя і все, що знадобиться на перший час. Спочатку я навіть не могла повірити в таку щедрість.

Тепер доводиться покладатися лише на себе.

Звіряю номер на карті й дверях.

П'ятсот п'ятий.

Люкс, ніч у якому, мабуть, коштує більше, ніж моя місячна зарплата.

Ви спитаєте мене, чи хотіла б я повернутися в минуле й жити те безтурботне життя, де гроші надходили на рахунок без зайвих зусиль, і я поняття не мала, скільки витрачаю на місяць?

Безумовно, ні.

Адже зараз я відчуваю себе максимально вільною й щасливою.

Я відчиняю двері й заходжу всередину.

Не одразу розумію, що в номері я не одна.

Чоловік сидить у кріслі біля вікна спиною до мене.

Ось чорт!

Я ж навіть не знаю, як його звати! Я отримала інформацію про нього на пошту, коли вже під'їжджала до готелю. Відкрити не встигла, думала, що в мене буде достатньо часу.

І як до нього звертатися?

Незручно як!

— Добрий день, вибачте, я трохи раніше прийшла, — мій голос тремтить від хвилювання, я нервово смикаю блискавку на сумці й дістаю планшет.