П'ЯТЬ РОКІВ ПОТІМ
— Юлю, підійди на хвилинку, — містер Робертс кличе мене жестом.
Я завмираю, бо поспішаю, але змушена повернутись.
— Ви щось хотіли?
Мій бос — втілення класичного англійського стилю та стриманості. Середніх років, з акуратною сивиною на скронях, він завжди одягнений з голочки: строгий костюм, ретельно випрасувана сорочка й незмінна краватка в тон.
Його обличчя не виражає відкритих емоцій. Вузькі губи часто стиснуті, ніби стримують нескінченний потік слів, які він воліє не вимовляти вголос. Погляд його сіро-блакитних очей завжди спокійний і проникливий, через що всі співробітники відчувають себе під невсипущим наглядом.
Його акцент — класичний британський, рівний і чистий, наче вирізаний із підручника з фонетики.
— Міс Уварова, — він дивиться на мене стримано, але я вловлюю іскру уваги в його очах.
Так, тепер я міс Уварова. Ім'я в нових документах залишилось те саме, але прізвище й по батькові — нові. Як і сам паспорт.
— Я хотів би обговорити з вами ваш останній матеріал. Є кілька моментів, які потребують уточнення.
Він завжди так: без зайвих слів. Робота з ним вимагає максимальної зосередженості й уваги до деталей, але я ціную його підхід. Зрештою, він ніколи не робить зауважень без підстав, і кожен його коментар — це крок до вдосконалення.
— Звісно, містере Робертсе. Що саме потрібно виправити? — намагаюся не показувати свого хвилювання, але він, схоже, все одно це відчуває.
— Усього кілька штрихів. Я впевнений, ви впораєтеся. Але спочатку… — він робить паузу, уважно дивлячись на мене. — Вікторія сьогодні вранці впала зі сходів, спіткнувшись об дитячий велосипед, тому не зможе взяти інтерв'ю в чергового успішного красеня-мільйонера. Ми добряче попотіли, щоб домовитися про це інтерв'ю й узгодити дату з його візитом до Англії. Я хотів би, щоб замість Вікторії пішли ви.
— Що? Але ж я не займаюся інтерв'ю, я проводжу журналістські розслідування, — емоційно вигукую я, а потім одразу ж замовкаю.
— Але ви з Вікторією єдині у нас у штаті, хто ідеально володіє мовою. Наймати перекладача немає часу, а інтерв'ю вже через півтори години.
— Через півтори години? — дивлюсь на нього вражено.
— Вікторія має надіслати вам запитання на пошту. У «Grand Hotel» заброньовано люкс для проведення інтерв'ю. Вам потрібно лише ввімкнути диктофон і записати його відповіді.
Я важко зітхаю.
Відмовити не можу.
Мене взяли у штат всього пів року тому. До цього я працювала фрілансером, вела колонки про дрібні події на кшталт кота, що забрався на дах, або навали щурів після повені в якомусь Богом забутому містечку.
Платили мало, і мої заощадження майже вичерпалися, тому я схопилася за цю роботу, як за рятувальний круг.
— Гаразд, я все зроблю.
На щастя, дороги вільні, і я добираюся до готелю за рекордний час.
У мене є ціла година, щоб спокійно сісти й вивчити матеріали.
Хоча чи є в цьому сенс? Адже кожне питання вже було узгоджене з купою секретарів і помічників цього мільйонера. Ніякої імпровізації, мені потрібно лише зачитати те, що написано у файлі, і записати на диктофон його відповіді.
Вікторія потім сама обробить матеріал і напише статтю. Моє ім'я, швидше за все, навіть не з'явиться під нею.
А шкода.
На рецепції готелю мені видають чорну ключ-карту й проводять до ліфта.
Тут усе розкішне й величне. Як у моєму минулому житті.
А тепер я живу в невеликій квартирці з двома спальнями на околиці Лондона.
Перший рік оренди, до речі, оплатив Гордієв. Як і моє навчання в університеті. Він не обдурив: нові документи, життя і все, що знадобиться на перший час. Спочатку я навіть не могла повірити в таку щедрість.
Тепер доводиться покладатися лише на себе.
Звіряю номер на карті й дверях.
П'ятсот п'ятий.
Люкс, ніч у якому, мабуть, коштує більше, ніж моя місячна зарплата.
Ви спитаєте мене, чи хотіла б я повернутися в минуле й жити те безтурботне життя, де гроші надходили на рахунок без зайвих зусиль, і я поняття не мала, скільки витрачаю на місяць?
Безумовно, ні.
Адже зараз я відчуваю себе максимально вільною й щасливою.
Я відчиняю двері й заходжу всередину.
Не одразу розумію, що в номері я не одна.
Чоловік сидить у кріслі біля вікна спиною до мене.
Ось чорт!
Я ж навіть не знаю, як його звати! Я отримала інформацію про нього на пошту, коли вже під'їжджала до готелю. Відкрити не встигла, думала, що в мене буде достатньо часу.
І як до нього звертатися?
Незручно як!
— Добрий день, вибачте, я трохи раніше прийшла, — мій голос тремтить від хвилювання, я нервово смикаю блискавку на сумці й дістаю планшет.
#67 в Любовні романи
#13 в Короткий любовний роман
#39 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 16.11.2024