Розділ 21

— Мамо, давно не бачились! — видавлюю з себе усмішку.

Мама піднімається зі свого місця, вітає мене у відповідь. Простягає мені пакет із подарунком. Чергова дрібничка за купу грошей, яку вона обрала на свій смак.

Я кидаю на диван сумку. Найбільшу з тих, що є в моїй шафі. В неї я згрібла ювелірні прикраси і готівку, що була в сейфі Захара.

— Це з нової колекції сумка? — цікавиться мама, і я напружуюся.

Ще бракувало, щоб вона попросила подивитися її.

— Ні, минулорічна. Відпочивала десь і купила. Як справи у брата? — різко змінюю тему, і наступні кілька хвилин мама зітхає, розповідаючи, як важко їм із батьком виховати з нас людей.

Постійно дивлюся на годинник. Скоро в мережі має з'явитися вчорашнє інтерв'ю зі мною, а я все ще тут.

Очікування вбиває. Захар мене прикінчить, якщо мене обдурили й не допоможуть вибратися звідси.

Нарешті телефон під столом дзижчить.

Коротке повідомлення: «Виходь».

Серце розганяється, адреналін зашкалює. Мене всю починає трясти. Я хвилююся навіть більше, ніж учора. Бо сьогодні — кульмінація.

Я піднімаю погляд на маму, потім переводжу на вікно. Чорний позашляховик з охороною, що слідує за мною всюди, припаркований прямо біля ресторану. Люди Захара — всередині.

— Мам, вибач, я на хвилинку до вбиральні й повернуся, гаразд? Ти поки зроби замовлення. Я буду ростбіф і салат на твій вибір.

Хапаю сумочку й біжу до вбиральні. Там на мене вже чекають. Ми не вимовляємо ні слова. Хлопець у формі офіціанта проводить мене до чорного виходу, прикладає свою картку до зчитувача, і я опиняюся в провулку між двома будівлями.

Оглядаюся навсібіч і помічаю нічим не примітний старенький тонований седан.

Двері з боку водія відчиняються, звідти виходить чоловік у кепці та окулярах.

— В навігаторі забито адресу готелю. Бронь на ім'я Масленикової Олени. Спочатку покрутись містом хвилин тридцять, перед тим як туди їхати. Документи будуть через два дні.

Це всі інструкції, які я отримую від нього.

— Почекайте, — у мене в голові купа запитань, але він мовчки йде, залишивши мене з машиною в цьому провулку.

Треба поспішати.

Я нарешті оживаю.

Сідаю за кермо.

В салоні прокурено, сидіння брудні.

Готель буде таким же огидним?

А моє подальше життя?

Трясучими руками повертаю ключ у замку запалювання. Надворі вже сутеніє. Не одразу знаходжу, де вмикаються фари. Я такі старі машини ніколи не водила.

Виїжджаю з провулку, боязко дивлюся у дзеркало заднього виду. Чорний позашляховик припаркований усе на тому ж місці.

Тисну на газ і вливаюся в потік машин.

Увімкнула радіо. Стараюся заспокоїтися. Все буде добре, дихай, Юля.

Спочатку жену проспектом, потім звертаю на кільцеву й повертаюся назад у місто.

Вчорашній запис вже має бути в ефірі. Я не хочу заходити в мережу, не хочу дивитися вчорашнє інтерв'ю. Мене знову починає нудити від емоцій, що переповнюють мене. Мені так огидно від усього, що я роблю. Але хіба в мене є інший вихід?

На мій телефон починають надходити дзвінки. Спочатку Захар дзвонить без зупинки, потім повідомлення від батьків.

Я відключаю його до біса. Треба купити новий і перенести на нього всю інформацію. Мені слід було зайнятися цим раніше. Мене ж не можуть відстежити через телефон? Чи можуть?..

Це лякає ще більше.

Зупиняюся біля магазину техніки. Дістаю з сумочки окуляри, відраховую заздалегідь готівку, щоб потім не діставати пачку грошей і не привертати уваги.

Оглядаюся навсібіч, коли долаю відстань між парковкою й входом до магазину. Беру телефон такої ж моделі, як у мене зараз. Ще півгодини чекаю, поки перенесуться всі дані. Викидаю свій старий телефон у смітник.

Трохи заспокоююсь.

Нарешті вирішую вирушати до готелю. Він знаходиться майже за містом. Мені не вистачає повітря, тому опускаю скло й роблю глибокий вдих. Вітер одразу ж розтріпав моє волосся.

Неонову вивіску невеличкого придорожнього мотелю помічаю ще до того, як доїжджаю до нього.

Глушу мотор. Повертаюся до пасажирського сидіння, щоб узяти сумку і...

— Виходь, суко!

Я здригаюся й голосно кричу, коли чую злий голос чоловіка.

Серце розганяється до неймовірних швидкостей.

Цього не може бути! Цього просто не може бути! Мене обдурили? Мене здали Захару?

— Вийдеш сама, чи мені тебе з машини витягати?

До салону через вікно проникає чоловіча рука, боляче хапає.

Я дію автоматично. Блокую зсередини всі двері, в паніці піднімаю скло й голосно кричу. Наші погляди з Захаром зустрічаються, у них стільки люті, що немає сумнівів – якщо добереться, точно вб'є.