Розділ 17

Я не хочу нічого змінювати в машині, але тоноване скло не завадить. Незвично якось без них. Кожен може побачити, як я, наприклад, фарбую губи на парковці. Тому заздалегідь домовляюся про те, що привезу в суботу до них машину. Обіцяють, що зможу забрати її через день.

Я з побоюванням виїжджаю із закритого селища. Мене випускають без питань. Білецький зняв заборону на виїзд, навіть не підозрюючи, що саме зараз я можу накоїти дурниць.

Я так і не прийняла рішення щодо інтерв'ю. Щоразу, коли рука тягнеться до телефону, щоб дати згоду, Захар немов відчуває, робить щось приємне і розтоплює чергову крижинку в моєму серці.

Я вже казала, наскільки він небезпечний? І як добре вміє маніпулювати людьми навколо? Це діє і на мене.

Навігатор веде мене вузькими вуличками центрального району міста. Величезний скляний автосервіс помітити нескладно. Я глушу мотор і виходжу з машини, до мене одразу підходить чоловік у чорних штанах і білій сорочці з папкою в руках.

— Добрий день, мене звати Анатолій, — простягає мені руку.

— Добрий. Юля. Я вам телефонувала щодо тонування вікон.

— Так, звісно, давайте пройдемо в мій кабінет, оформимо документи.

— Ох, нічого собі! Таких тачок усього близько двадцяти випустили по всьому світу і аж дві за один день у нас? — присвистує чоловік у синій робі. Напевно, один з автомеханіків.

— Така ж як у мене? Справді? — дивлюся на нього здивовано. Я теж встигла подивитися інформацію про моє малятко в інтернеті. Вона й справді шалено дорога і дістати її складно.

— Так, дамочці колір не зайшов. Вона хотіла металік, а їй у чорному подарували. Прямо як у вас, — киває в бік одного з ремонтних боксів, немов запрошуючи мене подивитися.

Я обходжу будівлю разом із чоловіками.

— І справді така сама, а кажуть, у нас у країні люди бідні, — усміхаюся, дивлячись на чорну новеньку крихітку.

Ми обмінюємося кількома жартами, а потім Анатолій пропонує піти в офіс. Скляні двері переді мною відчиняються, я мажу поглядом по автосалону. Уже біля сходів, що ведуть на другий поверх, раптово помічаю блондинку на м'якому диванчику з чашкою кави.

Серце пропускає удар. Я її впізнаю. Складно не впізнати, коли її образ з кожним днем ось уже два роки крутиться в голові. Коли постійно перевіряєш її соцмережі.

Це Єва.

Вона мене не бачить.

Тому я поспішаю відвернутися і швидше піднятися на другий поверх, незважаючи на те, як сильно мені хочеться роздивитися її зблизька...

— Вибачте, дайте мені хвилинку, потрібно відповісти на важливий дзвінок. Можете мені поки що каву заварити? — прошу в чоловіка.

— Звісно, — він зникає за дверима кабінету, я ж забиваюся в кут коридору і дістаю з сумочки телефон.

Останнім часом усі мої думки були зайняті пропозицією інтерв'ю, тож я й гадки не маю, що там відбувається в житті коханки мого чоловіка. Раніше маніакально кілька разів на день перевіряла з фейкового акаунта її пости і сторіс, зараз же більше тижня не заходила. І мені це подобалося. Я відчула, як залежність поступово зникає.

— Сука! — шиплю, коли бачу її нове фото. Поруч із такою ж машиною, як моя. Тієї самої, що зараз стоїть у цьому ж сервісному центрі й чекає, коли її з чорного на металік перефарбують.

До болю стискаю в руках телефон.

Яка ж ти мерзота, Білецький! Вирішив не морочитися, тому і дружині, і коханці однакові тачки купив.

Мене розриває зсередини.

А я вже розмріялася. Почуваюся дурепою. Вкотре обдурив! На очах виступають сльози, але я проганяю їх геть.

Ні. Я через нього більше ні сльозинки не пророню. Я давала йому шанс. Бачить Бог, їх було занадто багато. Але сьогодні моя межа вичерпана.

Гортаю контакти. Шукаю номер Каті. Вона бере слухавку практично відразу.

— Так, Юль?

— Катю, передай тій людині, що я згодна. Але мені потрібні гарантії, — мій голос звучить холодно і впевнено.

— Добре, Юлю. Я зателефоную відразу, як вони дадуть відповідь.