Розділ 16

Я спускаюся вниз сходами саме в той момент, коли вхідні двері відчиняються, і до будинку входить Білецький. Сповільнюю крок. Щоразу, коли його бачу, страх паралізує, бо параноя не відпускає. Мені здається, що він знає все: з ким я зустрічалася, про що говорила, і навіть те, що я хочу його знищити.

— Ти рано, — зупиняюся на нижній сходинці й дивлюся на нього з обережністю. 

— Я ненадовго. Привіз тобі дещо, — усміхається, кидаючи мені якийсь предмет.

Я ловлю його автоматично і розглядаю річ. Брови піднімаються догори.

— Це що?

Звичайно, я знаю, що це. Але це не ключ запалювання мого автомобіля, який забрав евакуатор на ремонт. Марка інша.

— Твій подарунок. Хіба не післязавтра в тебе день народження?

Я дивлюся на нього з недовірою, але при цьому в грудях розповзається тепло. Подарунок? Мені? Він пам'ятає про мій день народження?

— Вона у дворі. Щойно пригнали. Можеш подивитися.

Я миттєво проношуся повз нього, навіть не подякувавши. Виходжу у двір і не можу повірити своїм очам. Мене ніколи ні в чому не обмежували: дорогий одяг, дорогі сумочки, ювелірка. Але ця машина — просто мрія! Не впевнена, що взагалі колись бачила таку модель.

Захоплення змішується з підозрою. Я обходжу машину кругом, не вірячи своїм очам. Ідеальні лінії кузова, блиск металу, розкішний салон... Здається, що це сон.

Я торкаюся гладкої поверхні автомобіля, відчуваючи холод металу під пальцями. Усередині все стискається від усвідомлення, що це справді відбувається. Це не просто дорога іграшка — це подарунок від Білецького. Мені.

— Ну як, сподобалося? — обертаюся на його голос. Він уважно стежить за мною.

Я прикушую губу, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Це занадто дорого, Захаре, — кажу, намагаючись утримати спокій.

— Саме тому не повторюй із цією машиною те, що зробила з минулою. Ремонт обійдеться надто дорого.

— Дякую.

Я так захоплена цією увагою, що на кілька хвилин забуваю про нашу прірву.

— Хочеш її випробувати? Двигун муркоче як кішечка, — Захар підходить ближче, все ще не зводячи з мене погляду.

Киваю. Чому б і ні.

Але не очікую, що Захар сяде в салон слідом за мною. Я за кермом, він — на пасажирському сидінні поруч. Я починаю нервувати, коли він так близько, і плутаю нейтральну передачу із задньою.

Я ніяково перемикаю передачі, відчуваючи, як мої руки тремтять на кермі. Захар сидить поруч, його присутність згущує повітря навколо нас, роблячи його важким і в'язким. Я намагаюся не зустрічатися з ним поглядом, але відчуваю його пильний погляд, який немов проникає в глибину моєї душі. Він завжди мав цей гіпнотичний ефект, від якого мені важко сховатися.

— Розслабся, — його голос звучить тихо, майже пошепки, але в ньому чути легке глузування.

Я кидаю на нього швидкий погляд, намагаючись не піддатися його чарам.

— Просто не звикла, — відповідаю, намагаючись зосередитися на дорозі перед собою.

Я виводжу машину на вулицю, і двигун плавно переходить у гул, який справді нагадує муркотіння кішки. Асфальт під колесами, дерева, будинки, що пролітають повз... Усе це мало б подарувати мені відчуття свободи, але замість цього я відчуваю, як страх і хвилювання стискають моє серце.

Ми проїжджаємо кілька кварталів, і я розумію, що більше не можу перебувати поруч із ним. Я втрачаю рішучість. Забуваю про те, що ненавиджу його і злюся.

Ми завершуємо коло і повертаємося до будинку.

— Подобається? — питає він. Весь цей час він мовчав.

— Так.

Коли я вимикаю двигун, він нахиляється до мене, і я відчуваю його подих на своїй щоці.

— Не забудь подякувати мені, — його голос знову звучить тихо, майже загрозливо.

Я лише хмикаю на його заяву. Нічого не відповідаю, відстібаю ремені безпеки і виходжу з машини, прямуючи до будинку.

— Юль, почекай, — летить мені в спину, і я зупиняюся біля дверей.

Він наздоганяє мене за два кроки.

— Ось, тримай, — простягає мені чорну візитку. — Це номер сервісу. Якщо захочеш затонувати скло, змінити колір салону або поставити якісь прибамбаси, подзвони їм. Вони в курсі.

Я торкаюся тонкого пластику.

— Добре.

— Мені пора, — він розвертається, сідає у свій позашляховик і зникає за воротами.

Я швидко повертаюся в будинок. Притуляюся до стіни, дозволяючи тілу ковзнути вниз. У голові хаос. Що це було? Невже мій чоловік нарешті вирішив ставитися до мене як до жінки, а не як до предмета інтер’єру в його розкішному будинку? У це важко повірити.

Чорт! Я стискаю руки в кулаки до болю, до кривавих ранок на долонях. Чому саме зараз? Адже я практично зважилася, то чому серце стискається в агонії, а щоки горять від сорому...

Я ненавиджу його за те, що він робить зі мною. За всі ці емоційні гойдалки. Здається, я справді божеволію поруч із ним.