Розділ 8

— Юлю, я дав тобі час охолонути і прийти до тями, але ти, схоже, сприймаєш доброту за слабкість, — шипить, втягуючи повітря крізь зуби.

Маніакальний сміх ледь не виривається з моїх грудей.

— Доброту? Білецький, останні п'ять років ти був яким завгодно, тільки не добрим.

Я піднімаю голову, і наші очі зустрічаються. Я могла б загубитися в цьому чоловікові. Його погляд наче магніт, який притягує до себе, змушуючи забути про все на світі.

— Скажи мені, Захаре, чому ти погодився? Чому прийняв пропозицію мого батька? Що ти за чоловік, якщо не можеш зробити щасливою жодну жінку, яка поруч з тобою?

Він нависає на мене своїм величезним зростом, і цілком нормально відступити ближче до дверей, хоч мені й не хочеться. Та жахливе відчуття повзе по моїй шкірі. Шалений тиск вибиває дихання з легень. Я ніколи не думала, що можна любити й ненавидіти одночасно. Але він навчив мене.

— Замовкни, Юлю. Я, чорт забирай, вже втомився. Мені набридли твої істерики.

Болічно огортає мою шию і силою змушує підняти на нього очі. Раніше по шкірі побігли б мурашки. Зараз тримаюся з останніх сил. Кілька секунд нахабно витріщається, а я й не проти.

Дивись, коханий, там безодня. Повний відчай. Немає мене більше. Я тобі все віддала.

Питання, що останні роки крутилося в голові, не дає спокою. Напевно, вже пізно себе стримувати. Досить завдавати більшого болю здогадками.

— А ти їй кажеш, що між нами нічого немає? Вона знає, що ти повертаєшся до мене в ліжко? Не часто, але що поробиш? Мені справді цікаво, як у вас все відбувається.

— Так тобі цього не вистачає, так? Ось причина, через яку ти їси мій мозок чайною ложкою? Так і сказала б, що я мало тебе трахаю.

Рявкає мені в обличчя, втративши геть усяке терпіння. Нервово кусаю губу до болю. Безглуздо й наївно думати, що відповість.

— Відпусти.

Замахуюся, щоб дати йому ляпаса, але він перехоплює моє зап'ястя і заводить мою руку мені за спину.

— Що сталося, принцесо? Ти просила про цей шлюб, ти марила ним. Ти так хотіла бути моєю дружиною. Чому ж тепер не можеш знайти щастя в тому, про що мріяла?

Б'є жорстокими словами просто по обличчю. Наче тільки я в усьому цьому винна. Зібравши рештки сил, відштовхую його від себе.

— Ти справді такий сліпий? Чи тобі просто подобається робити мені боляче?

— Я не змушував тебе мріяти про казку. Ти сама створила її у своїй голові.

Чоловік відпускає моє зап'ястя, і я роблю крок назад, вхопивши повітря. Прагну викричати весь біль, а потім втекти.

— Коли ти став таким? Що з тобою сталося? Як ти перетворився на цього бездушного монстра? — кричу, намагаючись пробитися крізь стіну байдужості. — Що відбувається? Мені здавалося, що останнім часом все змінилося, але зараз... я не розумію. Я нічого не розумію.

Погляд змінюється. В очах мерехтить безодня. Чорна і липка. Один невірний крок — і ти на дні. Біси більше не кружляють у танці, вони повісилися від жаху та відчаю.

Знову мовчить. І ця тиша тисне на мозок. Нестерпно огортає тіло залізними ланцюгами, що стискають серце і душу. Нищить зсередини, змушуючи розсипатися від туги.

Скажи щось... Скажи ж мені щось...

Нарешті, відкриває рот, голос звучить холодно і безжально:

— Наш шлюб був лише угодою. А тепер ти хочеш більшого, ніж я можу дати. Прийми це і перестань катувати себе і мене.

Слова відлунюють у моїй свідомості, завдаючи нових ран. Хитаю головою.

Ну звісно, це я в усьому винна. Я завжди в усьому винна.

— Захаре, прошу тебе востаннє: дай мені розлучення і відзивай своїх церберів. Я піду, чуєш мене? І ми більше ніколи не будемо бачитися.

Нахабно ігнорує. Усім своїм виглядом дає зрозуміти, що розмову закінчено.

— Ти хотіла поговорити?

— Хотіла, але більше не бачу в цьому сенсу.

Так все і є. Я нічого не скажу. Зовсім як маленьке звірятко, що потрапило в пастку, і готове на все, навіть відгризти собі лапки, аби вирватися.

Попри жар від близькості, я відчуваю лише крижаний опік зради. Вона тут. Між нами. Витає в повітрі, заражаючи нас обох, як смертельний вірус. Він зрадив мене, я зраджу його. Лінію стерто. Діємо по максимуму, не звертаючи уваги на наслідки.

Вибігаю з офісу і, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди, біжу вниз. Ліфт не чекаю, спускаюся сходами, наштовхуючись на людей. Хтось щось кричить, але мені байдуже. Я взагалі не зважаю на це. Єдине бажання — якнайшвидше звідси вибратися.

Холодне повітря огортає моє обличчя, трохи заспокоюючи розбурхані емоції. Однак, навіть тут не можу зупинитися. Продовжую бігти, не знаючи куди. Просто вперед, подалі від офісу, подалі від цього проклятого місця.

Раптом чую голос:

— Юліє, сідайте в машину.

Обертаюся, бачу хлопця, який швидким кроком наближається до мене. Його обличчя серйозне, в очах — рішучість.

— Що? — ледь встигаю вимовити, як він хапає мене за руку і фактично тягне до припаркованого поруч позашляховика.