Розділ 7

Нервово намотую кола по місту. У вухах дзвенить, а в очах розпливається. Навіть за кермо в такому стані страшно сідати. Почуваюся брудною. Огида до самої себе застрягає в горлі. Відчуваю, як вона розливається гірким присмаком у роті, як душить і не відпускає.

Невже я можу вчинити так підло? Я ж знаю, що ні. 

Бо, після такої помсти я сама не виживу.

Опускаю погляд, сльози збираються. Серце б'ється об ребра. 

Це не те, чого я прагнула. Абсолютно не те. Я лише хотіла налякати чоловіка, сподіваючись, що він швидко зрозуміє ситуацію і більше не бажатиме мати зі мною справ. Але те, що пропонує Катя... скільки людей я можу знищити?

Нудить ще сильніше. Стискаю кулаки до болю.

Мені потрібно зателефонувати і все розповісти. Я знаю, Білецький впорається з проблемою, встигне щось вдіяти. Дістаю телефон, але руки тремтять так сильно, що здається, ніби хапаю той самий кисень, якого мені так бракує. Нервово потираю руки, намагаючись заспокоїтися. Час плине так повільно... кожна секунда здається вічністю.

Ледве набираю номер. Ну ж бо... візьми трубку, будь ласка.

Ні. Нічого. Абонент не відповідає.

Знову натискаю номер Захара. Очі затуманюються сльозами, і я ледве бачу екран. Він мусить відповісти, просто мусить.

Тиша.

Не знаю, скільки я ще так просиділа. Тільки в таксі усвідомлюю, що шалено змерзла. Обіймаю себе руками, намагаючись зігрітися.

Очі наповнюються сльозами. Я закидаю голову назад і змахую їх. В черговий раз намагаюся відкинути емоції. Вони зараз не потрібні. Я повинна з ним поговорити. І байдуже, що буде далі. Байдуже, що він зі мною зробить. А в тому, що відповідь Білецького буде пекельно болючою, я впевнена, але я так не зможу. Слабка, жалюгідна, мабуть.

Та що від мене залишиться, якщо я поступлюся своїми останніми принципами? Я ж не дурна, я чудово розумію, що мій чоловік і батько будуть розчавлені, а з ними постраждає не тільки вся моя сім'я, а й люди, які від них залежать.

Під'їжджаю до офісу і подумки рахую секунди до атомного вибуху. Мене починає трясти. Ноги наче ватяні, не можу зробити й кроку. Він, напевно, вибухне, як тільки почує. Вижене геть на очах у всіх. Але мені вже байдуже, що про це скажуть люди. Яка різниця?

Як я і думала, до чоловіка мене пустили не одразу. Спочатку декілька принизливих сцен, більш схожих на допит. А потім дзвінок до помічника. Він, здається, навіть не повірив спершу. Звісно, це не дивно. Ми мало куди виходили разом. Здавалося, чоловік робив усе можливе, щоб усі навколо забули про мене.

Мене завели в якийсь напівпорожній кабінет і сказали, що як тільки Захар Олександрович буде вільний, то одразу прийде.

Через годину терпець увірвався. Очікування здавалося нестерпним, але чоловік навіть не думав припинити тортури. Усередині холод липкими щупальцями обвивав кожен орган. Я тремтіла, наче гола на морозі.

Час минав. Емоції набирали обертів із шаленою швидкістю, вистрілюючи контрольний у голову. Я ж попросила передати, що це терміново. Просила поговорити зі мною якомога швидше. Мені ж справді необхідно. Хіба він не розуміє, що не прийшла б просто так?

Прикриваю очі й знову опускаюся на диван. Образа душить.

Сама не помітила, як знову провалилася в сон, але цього разу темрява здавалася рятівливо заспокійливою.

Прокидаюся від різкого шуму. В очах темно, серце гучно б'ється. Потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, де я.

Захар стоїть біля дверей, і я ледь стримуюся, щоб не скочити на ноги. Мовчання дзвенить у повітрі. Він, на відміну від мене, виглядає абсолютно спокійним. Відчайдушне бажання завдати хоч частину того самого болю, який він приносить мені, налякало сильніше за те, що може статися.

— Сподівався, що посиджу і піду? Ти мене геть за дуру тримаєш? — Могла б не питати, по очах бачу, що вгадала. Стискаю губи. Так страх поступається місцем злості. Чорній люті, що затягує все глибше і глибше. І здається, я в ній тону, захлинаюся. Махаю руками, намагаюся виринути, але не виходить.

— Видихай, Юлю.

Господи, яка я дурна. Я просто не розумію, що зі мною коїться. Два слова, а я на межі. Бажання вчепитися нігтями і вивернути його навиворіт прострілює за секунду. Здається, я сама більше не контролюю ні розум, ні тіло.

Усередині стає дуже гаряче. Настільки, що ця гарячка викликає біль у скронях і запаморочення. Піддаючись пориву, роблю зовсім не те, що планувала.

— І це все, на що ти здатний? Видихай? — я ледве стримуюся, щоб не зірватися. Здається, він не помічає, як сильно тремтять мої руки. Чи, можливо, й помічає, але йому байдуже.

— Юля, скажи, що в тебе сталось. Ти довго гратимеш на моїх нервах? — голос був рівним, без емоцій, але в ньому відчувалася прихована погроза.

— А з нею... з нею ти теж так розмовляєш? Теж так себе поводиш?

Захар маже поглядом неначе ріже без ножа. Скільки ще разів я буду задавати це питання і знову обпікатися? Серце зазнає чергової зупинки, щоб через болісну мить кинутися в шалену скачку. 

Спалахом у голові проноситься розуміння, що мене більше немає для нього. І не було ніколи. Закреслена, непотрібна, жалюгідна. Він давно викинув мене на узбіччя, як старий мотлох. І я починаю задихатися, вперше повною мірою приймаючи реальність.