Розділ 6

«Юль, це не телефонна розмова. Давай домовимося про зустріч?»

Звісно, я чудово розумію, що такі речі не можна обговорювати по телефону. Але мені зовсім не хочеться виходити з дому, бо треба питати дозволу в Білецького. Смішно, чи не так? З важким зітханням набираю відповідь.

«Катю, я спробую. Але ти ж знаєш, в якій я ситуації, можливо швидко не вийде.»

«Так, звісно, напишеш мені.»

Відправляю смайлик і кладу телефон поруч. Налаштовуюся на дзвінок. Напевно, за всі п'ять років шлюбу їх було так мало, що можна перелічити на пальцях однієї руки. Це було перше правило від чоловіка. Одне з головних, якщо так можна сказати. Дзвонити тільки в крайньому випадку. Не турбувати через дрібниці. Писати повідомлення немає сенсу....він навіть не відкриє. Чомусь я в цьому впевнена, та перевіряти не хочу. 

Гудки в телефоні б'ють по нервовій системі, мов молотком. Серце починає калатати десь у горлі. Тримаюсь щоб не скинути. 

— Юля, я по вуха в роботі. Це має бути щось дійсно неймовірне, щоб відволікти мене зараз, чи не так?

Неймовірне, звичайно, неймовірне. Але тобі не варто про це знати. Тому що я впевнена, що ти задушиш мене власними руками. Будеш вбивати повільно, з особливим запалом. За п'ять років я так і не зрозуміла, на що здатен мій чоловік і де межа. А він? Він зрозумів, на що я здатна? Не думаю. Ми, мов два незнайомці. Абсолютно чужі люди, які живуть під одним дахом і пов'язані лише штампом у паспорті.

— Не думаю, що для тебе так... Але я хотіла б зустрітися з подругою.

— Невже?

Відчуваю нутром, що він саркастично підняв брову і посміхнувся. Так, Білецький, у мене більше немає подруг. І ти це знаєш. Я тобі віддала себе повністю, розчинилася в цьому проклятому будинку.

— Так, з подругою. Я теж людина. Жива, з  плоті і крові, і в мене теж є своє життя. Не розумію, чому тебе це так дивує, але втім не важливо. Білецький, я хоч з дому можу вийти?

— Можеш, Білецька. — Боже, від несподіванки ледве втримуюсь на ногах. Ну от навіщо він це робить? Що це за гра така? Намагаюся заспокоїти серце, але воно зовсім не слухається. — Тільки, будь ласка, без дурниць, гаразд?

Буркнувши в трубку щось незрозуміле, кладу слухавку. Звісно, він не проти. Він навіть не боїться, що я можу піти і не повернутися, бо знає, що мені нікуди йти. І він, напевно, думає, що я занадто слабка, щоб щось зробити.  

Набравши повідомлення для Каті, я почала збиратися. Якнайшвидше приводжу себе в порядок і виходжу з дому. Мене дійсно пропустили, і ось вже через тридцять хвилин сиджу, нервово відстукуючи такт чайною ложкою, в затишному кафе недалеко від дому.

Чомусь я неймовірно нервую, хоча розумію, що навіть якщо мій чоловік вирішить дізнатися, що відбувається, він нічого не зможе розкопати.  Яка різниця, чим Юдіна займаеться? Ми ж справді спілкувалися з Катею в академії. Деякий час навіть працювали над спільним проєктом. Так що нічого дивного в цьому немає. Дівчата просто вирішили зустрітися і згадати старі часи. Сподіваюся, він думає так само. 

З роздумів мене виводить мелодійний голос. Підіймаю очі. Дивлюся на неї, вивчаю. Катя зовсім не змінилася. Здається, всі роки пролетіли повз. Тільки очі видають.

— Привіт, Юль. Рада зустрічі.

— Привіт, я теж.

— Боже, скільки років минуло. Я б із задоволенням побалакала, але треба бігти. Ти не проти, якщо одразу перейдемо до справи?

— Ні, звісно.

— Юль, я б хотіла отримати весь матеріал, але розумієш, мені страшно. Ти ж знаєш, як у нас все відбувається. А я не маю таких зв'язків, не маю в кого шукати захисту.

Від охопившого розчарування чайна ложка випадає з рук. Вона має рацію. І так, я знаю, що в світі мого батька і чоловіка відбуваються жахливі речі. Брудні, мерзенні, але, мабуть, великі гроші вимагають великих жертв. Чого я очікувала? Не знаю. Просто здавалося, що Юдіна піде на все заради сенсації. Але ні.… У всього є  межа, і у неї теж.

— Я розумію, Кать, пробач, що відволікла.

— Та почекай ти. Справа ось у чому… Я все розповіла редакторові, він спочатку слухати не хотів, а потім увірвався до нас із дівчатами в кабінет. Очі горять, руки трясуться, я спочатку навіть злякалася. Далі, викликав до себе. Не знаю, в чому там справа, але ти ж розумієш, в яких колах наш бос обертається, не маленька. Є людина, яка дуже тобою цікавиться. Навіть не питай хто, не знаю. Так от, Юля, там такі гроші на кону, що страшно подумати.

— Кать, я не розумію…

— Так ти слухай, Юля, слухай уважно. Не знаю, кому твій чоловік перейшов дорогу, хоча ні, мабуть, вся ваша сімейка, але ці люди точно готові йти до кінця. І ти, я так розумію, теж. Загалом, стаття відміняється, якщо ти погодишся, буде інтерв’ю. Все організують, не хвилюйся навіть. Тему, думаю, розумієш.

— Катя, я не думаю, що буду настільки цікава людям. Я ж не якась там зірка.

— Ти ні. А от твій чоловік і в політику зібрався.

Здивовано моргаю. Звісно, Білецький ніколи б не поділився своїми планами, але раптом стало прикро. Він навіть слова не сказав.

— Ти що, не знала?

— Ні, Кать, я не знала.

Стисло відповідаю. Опускаю очі в підлогу.

Юдіна тяжко зітхає і продовжує: