Розділ 5

Беру телефон в руки. На екрані кілька пропущених дзвінків від мами і більше нічого. Образа крижаними щупальцями стискає горло. Скільки я тут пролежала, мов труп? Кілька днів? Тижнів? Та крім мами, ніхто й не помітив зникнення...

Я взагалі комусь потрібна у цьому житті?

Тільки зараз усвідомлюю, в якому вакуумі жила останні п'ять років.  А колись у мене були близькі люди. Подруги були. Ми разом ходили на каву, сміялися до сліз, ділилися секретами й мріями. Тепер все це здається далеким сном. Можливо, це і є справжня самотність — коли навіть спогади про щасливі моменти не приносять радості, а лише біль і тугу за минулим.

З труднощами злазю з ліжка. Ні, не встаю — саме злазю та осідаю на підлогу. Знову хочеться плакати, але я швидко беру себе в руки. Потім поплачу, ще встигну.

На кухні вмикаю чайник. Відвертаюся до вікна і хапаюся руками за стіл. Погода погана, але я завжди любила грудень - за його магічність, передчуття свят, запах ялинки. Але зараз немає сил навіть на найпростіші речі.

Сказати, що почуваюсь погано, не наважуюсь. Все відносно. Порівняно з тим, що було кілька днів тому, навіть цілком нормально. Але й хорошого мало. Чи добре, коли від минулої тебе залишається лише видима оболонка? Всередині не пожежа, а крижана пустеля. Статичний холод, порожній і моторошний.

Мама мала рацію: я справді все життя жила у коконі, в красивій обгортці. Але вона не врахувала одного: життя під одним дахом з Белецьким загартувало. Я вже не та наївна дівчинка, якою була раніше. 

Сідаю за ноутбук і починаю шукати. У мене не залишилося контактів, але добре, що в наш час це не проблема. Відкриваю соцмережі і вводжу знайомі імена в пошуковий рядок. Переглядаю профілі, але більшість з них або застарілі, або неактивні. Нарешті знаходжу Катю.

Ми навчалися разом на факультеті журналістики. Тоді батько погодився на цей вибір, напевно, тільки тому, що не планував, що я взагалі працюватиму. Наразі знаходжу тільки таке пояснення. 

Юдіна в мережі. Серце прискорює ритм, пальці тремтять над клавіатурою. Довго не наважуюся, але врешті-решт набираю коротке повідомлення:

«Привіт, Кать, вибач, що відволікаю. Це Юля Савіна. Якщо згадаєш, буду дуже рада».

З хвилюванням натискаю "відправити" і чекаю. Сторінку не закриваю, очі постійно повертаються до екрану.  Потираю болісно горло руками.  Чомусь здається, що вона не відповість. Та й навіщо їй це? Гарними подругами ми точно не були, так знайомі, але після академії й це спілкування зійшло нанівець.

Але ось, через кілька хвилин приходить відповідь:

Швидко клацаю по екрану і відкриваю повідомлення.

«Привіт, Юль, звісно пам’ятаю. Ти щось хотіла чи напад ностальгії?»

«Хотіла, Кать. У мене є деякий матеріал, подивишся?»

« Ти просиш оцінити статтю за давньою звичкою? Кажи прямо».

« Я скину, і ти зрозумієш, Кать, а далі сама вирішиш, що з цим робити. Знаю, що свалилася як сніг на голову, але, будь ласка, обов'язково прочитай, добре? »

«Юлю, ну ти й інтриганка. Добре, кидай. Не обіцяю, що одразу відповім, але за можливості гляну. Окей?»

«Так, дякую».

Я йду до своєї кімнати і шукаю заховану сумку з флешкою. Руки тремтять, коліна не тримають, бо знаю, що буде далі. 

Матеріал я підготувала давно. Після чергового нападу істерики сіла за ноутбук і сама не помітила, як випала з реальності. Прокинулася тільки коли поставила останню крапку. З жахом пробіглася по рядках і скочила з-за столу. Думала видалити, але сил не вистачило. Щось усередині роз'їдало, наполегливий внутрішній голос волав, щоб не чіпала. Тоді я просто все сховала подалі від сторонніх очей.

Звичайно, я не настільки дурна, щоб віддати Юдіній усе й одразу. У всякому разі поки що. Впевнена, що Катя захоче отримати більше, вона прекрасно розуміє, що того, що має зараз, занадто мало для вибуху. Вона точно захоче ще. Більше, гостріше.

Що буду робити далі... не знаю. Встояти на ногах після вчиненого навряд чи вдасться. Та поки всі почуття на нулі, треба продовжувати. Бо знаю, що якщо страх повернеться, відступлю.

Екран спалахує. Повертаюся до телефону і відчуваю шалений напад роздратування. Бо спочатку подумала, що це Катя, але ні. Знову мама. Відповідати зовсім не хочеться, але й мордувати мовчанням теж не можу. Скидаю дзвінок і пишу коротке повідомлення, що все гаразд. Мама надсилає якийсь дурний смайл, а потім приходить повідомлення.

«Люба, завтра захід на честь відкриття центру, ти ж розумієш, що для Влада це дуже важливо?» 

Знову хочеться розсміятися. Голосно з надривом... доки сама ж не оглухну. Здається, я сходжу з розуму. Тому що відчуття саме такі. Виходить навіть мама за мене не хвилювалася. А я наївно думала що їй і справді не все одно. Та виявляється питання було тільки у Владі. 

«Ні, мамо, я не приїду. Можеш передати братові мої вибачення.» 

«Юлю, я зараз наберу тобі... Візьми слухавку. »