Розділ 3

Коли бігла — не особливо задумувалась, ноги самі привели в спальню. В нашу спальню. Чоловік так рідко бував вдома, що можу назвати її своєю.  

Прагну зробити глибокий вдих, але стає надто боляче, ніби повітря ріже легені. Сповзаю на підлогу, притуляючись до стіни. Кусаю губи сильно, навіть занадто, доки не відчуваю солоний присмак крові. 

Здавалося, що я повільно вмираю. Стільки років я намагалася стати хорошою дружиною в надії, що він оцінить, що навіть не помітила, як перетворилася на нікчемну істеричку. Ну звичайно, кому така потрібна? Він брав собі гарну порцелянову ляльку, якою можна хизуватися заради власного статусу, а отримав... зламану іграшку, що втратила себе  в прагненні відповідати жорстким вимогам.

Що тепер з мене взяти? І при собі тримати не хочеться, і викинути, як побиту собаку, шкода. Звичайно, адже на кону ціла імперія. Закидаю голову до стелі та істерично сміюся. Смуток і розпач змішуються в гіркий коктейль, який доводиться пити щодня. 

Не знаю, скільки я так просиділа в тиші, давлячись власною жалюгідністю, мабуть, до повного спустошення. До останньої сльозинки. Відчуваю, як все всередині завмирає, наче хтось вийняв батарейки з іграшки.

Повільно піднімаюся на ноги. М’язи протестують проти кожного руху, але вперто йду до телефону. 

Пальці натискають на знайомий номер, який пам'ятаю ще з дитинства. 

— Привіт, тату. 

На іншому кінці проводу почулося важке дихання. 

— Що трапилося? 

Запитання звучало так, ніби вже знав відповідь. Знав і не турбувався про це. Знала і я, що для нього я теж лише частина угоди, яка принесла шалену вигоду. Всі опинились в плюсі, окрім мене.

— Я хочу розлучитися.

— Ти що, здуріла? — раптом вибухнув  — Що це за нісенітниці? Якого біса ти вирішила розлучитися? 

— Я не можу жити з людиною, яка... 

Завмерла. Господи, як важко. 

— Що такого твій чоловік наробив, що ти вирішила все зруйнувати?

— Я для нього лише маріонетка, тату. Кожен день я відчуваю, як повільно вмираю в цьому шлюбі.

— Та припини свої істерики! Що тобі не вистачає? Грошей? Влади? Я дав тобі все! Дурна дитина, ти навіть не уявляєш, що говориш... а повинна бути вдячна за це життя.

— Вдячна? За що? Ти навіть не хочеш мене слухати.   

— Ах, то ти в нас тепер жертва? —  голос сповнений сарказму. — Не бреши хоча б собі. Ти ж сама хотіла цього... Не роби з себе мученицю.

— Ти маніпулював моїми почуттями, щоб втягнути мене в це. Тату, я кохала його! І ти про це знав. Сам привів його у наш дім. Ти змусив мене прийняти це рішення, коли я була ще занадто молодою, щоб зрозуміти наслідки! Я втомилася від цієї ролі. Від цього болю.

— Болю? Що за біль, доню? Ти живеш у розкоші, маєш все, про що інші можуть тільки мріяти. І ти називаєш це болем? Ти просто розпещена.

— Це не про гроші, тату. Я більше не буду жити заради ваших амбіцій.

—  Закрий рота і слухай мене! —  ріже, як лезо. — Ти зробиш так, як я скажу. І не смій мені більше дзвонити з такими дурницями. Якщо  ще раз таке почую, не чекай на жалість. Я тобі не пробачу, якщо зруйнуєш все, що ми створили. Ти більше не дитина, час навчитися відповідальності.

За мить чую короткі гудки. Він поклав слухавку. 

Жорсткі слова вдарили болючіше, ніж усі попередні образи. Відчуваю, як весь світ звужується до невеликої кімнати, в якій я стою... Сил вистачає лише на те, щоб впасти на ліжко. Почуваюся повністю виснаженою. 

******

Прокидаюся від ніжного дотику – в цьому домі це справжня рідкість. Здивовано кліпаю, намагаючись розгледіти картинку перед очима.

— Мамо, ти чому тут?

— Чого ти так на мене дивишся? Нічого дивного, приїхала навідати свою улюблену дівчинку.

А, зрозуміло. Значить, її прислав батько, а чоловік дав дозвіл. Інакше вона не змогла б сама потрапити в будинок.  Мабуть, чергова змова. 

— Я зараз щось приготую. Ти посидь, я швидко.

Хочу піднятися, але мама зупиняє.

— Лежи спокійно, донечко. Я знаю, що ти у мене гарна господиня, добре? Лягай, а мама буде поруч.

Лягаю на бік. Мама тихенько гладить мене по плечу. Так само, як у дитинстві. Вона завжди в нашій сім’ї виступала в ролі миротворця, та й зараз я прекрасно розумію, навіщо приїхала, але хочу трохи перевести подих, поки не почалася буря. 

— Мамо, забери мене. Відвези куди-небудь.

— Юля, послухай, — починає обережно.

— Ні, мамо. Не хочу. Я все життя слухала. Спочатку батька, потім чоловіка. Я більше так не можу. Ти ж бачиш, що вони обидва зі мною роблять?

— Ти завжди була занадто емоційною, дочко, занадто слабкою...

Подумки прошу маму на цьому зупинитися. 

— Ти думаєш, це те, що я зараз хочу від тебе почути?

— Заспокойся, Юлю. Ти не зможеш одна. Ти завжди мріяла бути принцесою, тебе ніколи не турбував реальний світ. Ти все життя провела в казкових фантазіях. А розлучення… знаєш, що батько не дозволить цього, занадто багато поставлено на карту, і подумай про свого брата.