Розділ 2

Пробудження було різким. Здається, я відчула його присутність шкірою, кожною клітинкою ввібрала. Цей знайомий, настирливий холод пробіг по спині, збуджуючи кожен нерв. Втім, нічого незвичайного. Не важливо, хочу я цього чи ні — тіло завжди зрадницьки реагує.

Намагаючись зібратися з думками, втомлено тру очі. Мозок все ще затуманений залишками сну. У кімнаті панує абсолютна темрява, шарю рукою по тумбочці, намацуючи світильник. Невже я проспала цілий день? Скільки ж зараз часу?

Захар сидить у кріслі, закинувши ногу на ногу. Погляд невдоволений, а поза напружена.

— Чому ти мене одразу не розбудив?

— Насолоджувався видом.

Різко вскакую і поправляю блузку, намагаючись приховати тремтіння в руках. Щоки спалахують рум’янцем, шкіра пече від сорому. Захар лише нахабно усміхається, і від цієї усмішки стає ще гірше. Уся наіграна витримка летить до біса. Знову відчуваю себе абсолютною нікчемою поруч із ним. На плечі наче впала вся вага світу.

— Сьогодні мене не випустили з територі. Ти не маєш права утримувати мене тут проти моєї волі!

— Я маю право на все в цьому домі. І ти це знаєш.

Вбиває мене вкотре. До горла одразу ж підкочує схлип. Скільки ще я зможу витримати? 

— Я хочу розлучитися.

— Не смішно.

— Ти думаєш, мені зараз весело?

Відчуваю, як всередині все стискається, наче тугий вузол, що не дає дихати.

На відстані бути сміливою, звісно, простіше. Скільки разів я прокручувала нашу розмову в своїй голові? І що зараз? Сиджу, дрижачи, в очікуванні відповіді. І так було завжди в його присутності. Він мене пригнічував своєю шаленою енергетикою. Змушував серце битися в сотні разів швидше, наче в божевільній гонці, де за кермом не я.

Качаю головою і відвертаюсь. Зрадницькі сльози печуть очі, але намагаюся триматися. Не хочу, щоб знову бачив, яка я жалюгідна. Ненавиджу його. Хіба можна любити й ненавидіти одночасно?  

— Ти мене не кохаєш, і я не бачу проблеми в тому, щоб розійтись.

Мені тут взагалі немає місця. Ні в цій кімнаті, ні в цьому домі.

— Забула, що наш шлюб — це не про кохання?

Ні, не забула. Та й ти хіба даси забути, Білєцький? Ти ж кожен день нагадуєш, душу вивертаєш. Б’єш боляче і точно. Тільки ось не розумію, чим я заслужила? У чому винна? За що ти мене караєш? Стільки питань крутиться на язиці, але я вперто мовчу. Він не відповість, я знаю. Лише подивиться, як на безтолкову ляльку, втомлено потре руками обличчя і зникне за дверима свого кабінету.

— Ти мене не влаштовуєш як чоловік, — продовжую, збираючи всі свої сили, щоб не зламатися під важким поглядом.

Здається, він усім своїм видом говорить: "Ти що, дурна?". Але цього разу я не відведу погляду.

— А раніше влаштовував?

Що мені відповісти? Що ти хочеш почути? Що я була дурепою? Що наївно вірила, що залізний дроворуб зі сказки нарешті знайде серце? Що була настільки самовпевненою в собі? Я віддала тобі все. Всі свої мрії, всі свої надії. І що отримала взамін?

— Яка різниця, що було раніше? Я так більше не можу, і жодна нормальна жінка у світі не зможе.

— Юль, зменш гучність, досить виносити мені мозок. Я жахливо втомився, прийшов додому з бажанням помитися і лягти спати, і що я отримую?

— Вибач, що мої почуття тебе втомлюють.

— Твої почуття мене не цікавлять. Я маю власні проблеми, але давай, додай ще трохи до списку. Думаєш, я це роблю заради власного задоволення? Юля, у тебе дуже спрощене уявлення про реальність.

Його голос, хоч і тихий, б’є по нервах сильніше, ніж крики. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтись, але гіркі слова рвуться назовні:

— Тоді поясни мені. Поясни, чому ми досі живемо в цьому кошмарі? Ми разом опинились в пастці, але ти поводишся так, ніби все це тільки моя провина.

Бачу, як у його очах блимає щось нове. Можливо, це просто злість, можливо, розчарування, але мені байдуже. Всі ці роки я була як на тонкій нитці, постійно на межі зриву. І ось, нарешті, доходжу до точки, де більше не можу мовчати.

— Юль, я теж не залізний. Вгамуйся. Ти прекрасно знала, на що йшла, коли погодилась на цей шлюб.

У відповідь хочеться засміятися. Так мені й треба. За дурні мрії завжди доводиться розплачуватися. Я завжди знала, що з ним буде боляче.

— Ти знищуєш мене. — зривається з губ.

На мить здається, що в його очах блимає щось схоже на жаль, але ця ілюзія швидко розвіюється.

— Ти сама це робиш, Юля. Я втомився від цих розмов. Мені потрібно їхати. Поговоримо пізніше.

— Куди ти збираєшся?  Захар, не йди. Ми повинні вирішити це зараз. Захар, будь ласка... — мій голос жалібно тремтить, але він вже на порозі.

— Заспокойся, Юль. Ми поговоримо, — повторює і виходить, залишаючи мене в темряві.

Мить нерухомості, а потім все всередині вибухає. 

— Захар, чорт забирай! — Кричу так, що здається, весь будинок здригнеться.

Вибігаю з дому, спускаюсь сходами і бачу, як він сідає в машину. Серце калатає, як скажене, але навіть не думаю зупинитись.