Глава 16

Мелодія з динаміка домофона вириває мене з роздумів. Герман стоїть за дверима з букетом квітів у руках. Я усміхаюся, дивлячись на екран, і тисну на кнопку, пропускаючи його в дім. 

Дивлюся на себе в дзеркало, поправляючи зачіску й сукню з довгим рукавом. Хвилююся кожного разу, коли бачимося з ним. Усе ж у мене занадто мало досвіду з чоловіками. Після народження Сніжани було не до стосунків із ними. Я не була готовою до материнства, почувалася розгубленою й панікувала. А ще в серці тоді міцно засів Тимур і в бік інших чоловіків навіть дивитися не хотілося. 

— Сніжано, залишай іграшки, зараз вечеряти будемо. Дядько Герман уже підіймається, — повертаюся до дочки, яка сидить на підлозі в оточенні іграшок. 

— Добре, мамо, — усміхається мені, а мене від одного погляду на неї переповнює любов’ю. Я через дочку й не можу злитися на Тимура повною мірою. Тому що життя свого не уявляю без цієї крихітки. Якби не та ніч… як би я жила зараз? 

Стук у двері сповіщає, що Герман уже тут. Я відчиняю замки й зустрічаю його з щирою усмішкою на губах. 

— Привіт, — зніяковіло переводжу погляд від його обличчя до чудового букета з білих троянд. 

— Привіт, — він переступає поріг і нахиляється до мене за поцілунком. — Маєш чарівний вигляд, — блиск у його очах непідробний, як і щирість у словах. 

— Дякую, проходь, я вже стіл накрила, — пропускаю його.

Ми з Германом познайомилися в нічному клубі. У моєї подруги був день народження, я прийшла всього на годинку, щоб її привітати, але так склалося, що біля барної стійки до мене підійшов незнайомий симпатичний чоловік. 

Він пригостив мене випивкою, потім запросив на танець. Я спочатку хотіла відшити його, але потім насварила себе: стільки років без особистого життя, час рухатися далі. 

Слово за слово, й ось ми вже на першому побаченні. Я не відразу почала розповідати про себе. Про дочку за два тижні сказала, про те, чим займаюся — за місяць. Герман швидко завоював мою довіру, був турботливим і ввічливим. З ним моє життя заграло новими фарбами, а старі рани нарешті затягнулися. 

— Дядько Германе, привіт! У мене вже майже не болить рука. Усі залишають мені малюнки на гіпсі, хочеш теж намалювати щось? — щебече моє янголятко, вибігаючи назустріч. 

Брови Германа злітають вгору, він переводить на мене здивований погляд. 

— Я думав її няня забере, — тихо вимовляє він. 

— Пробач, няня відпросилася, — шепочу самими губами. А потім звертаюся до Сніжани. — Зайчику, Герман обов’язково потім тобі щось намалює. А зараз ми всі сідаємо за стіл, поки їжа не охолола. 

— Не хочу їсти, — ображається дочка, важко зітхаючи, але слухняно йде в їдальню.

Я знаю, що Герман хотів побути вдвох перед відрядженням, але я не можу залишити дитину з нянею на цілу добу після того, як вона два дні тому зламала руку. Їй потрібна мати й моя турбота. А ще ми дуже давно не проводили час втрьох. 

Ми вечеряємо, розмовляючи ні про що. Сніжана щебече про своє, на щастя, не згадуючи про Тимура, Герман п’є з келиха вино, погладжуючи під столом долонею моє стегно. 

— Дуже смачна паста вийшла. Ти просто диво, Сонь, — цілує мене в скроню, а я не можу вирішити: говорити, що я в ресторані її замовила чи ні. 

— А я піду завтра з мамою на роботу, — втручається в розмову дочка й мить зізнання втрачена. Гаразд, нехай думає, що це в мене руки такі золоті. Щоправда, після весілля для Германа стане великим розчаруванням те, що я майже не вмію готувати. 

Я прибираю брудний посуд зі столу в раковину, відчуваю на собі погляд Германа, повний бажання.

— Дочку покладу спати й повернуся, — кажу йому.

Виснажена за день Сніжана засинає швидко. Герман у вітальні на дивані, клацає пультом від телевізора. Ґудзики на сорочці розстібнуті, у руках келих із вином. Він відвертається від екрана й переводить погляд на мене. Підіймається, йде на зустріч., 

— Ти сьогодні неймовірно гарна. Не міг дочекатися кінця вечора, — шепоче, заправляючи за вухо пасмо мого волосся. — Йди до мене. 

Герман обіймає мене за талію, притискає до свого тіла й цілує. Жадібно й жорстко. Я на мить гублюся, як це буває зазвичай під його натиском, але потім розслабляюся, дозволяючи йому вести. 

— Тиждень — занадто багато для утримання, — шепоче між поцілунками, смикаючи вниз застібку на сукні. 

— Ходімо в спальню, — зупиняю його, дивлячись на прочинені двері дитячої кімнати. 

— Добре, — відпускає мене й цієї ж миті у вітальню входить дочка з поняшкою в руці. 

— Мам, мені страшно. Здається, під моїм ліжком монстр. Можна з тобою поспати? 

Герман різко видихає через ніс. Помічаю, як він із силою стиснув кулаки. Дивлюся на нього з вибаченням.

— Вона засне і я прийду, чекай мене в спальні, — шепочу йому й цілую в щоку. — Сонечко, під ліжком немає жодного монстра. Монстри взагалі не існують. Нумо перевіримо разом, — входжу в дитячу, озираючись на похмурого Германа, який проводить мене поглядом. 

— Я точно чула якийсь шум. Мамо, монстр існує, — пхикає Сніжана.