Соня
Огнєв мене напружував. Цей його погляд, сповнений тепла й ніжності, спрямований на Сніжану, ці його закиди й шпильки в бік нас із Германом. Усе виводило із себе.
Я звикла вважати Тимура мерзотником, бездушним сухарем, тому страшенно дратує бачити його таким. І ця усмішка на його губах… Захотілося стерти її, тому й бовкнула про те, що не хочу бачити його більше на посаді генерального директора. Й аж ніяк не очікувала тієї реакції, що виникла після моїх слів.
— Не варто переходити мені дорогу, люба, — знизивши голос, вимовив він. Я легко розпізнала загрозливі нотки в його тоні. — Для того, щоб призначити Германа на цю посаду, тобі знадобитися більшість голосів на раді акціонерів, і я більш ніж упевнений, що ніхто не підтримає його кандидатуру. А прибравши мене, ти приведеш до управління непотрібну нам людину. Не забувай, що весь цей час ми з тобою грали за одну команду. А зараз у нас ще більше причин мати спільні інтереси в цій справі.
Я проковтнула слину, відвела погляд. Вчепилася пальцями в чашку, немов вона могла стати для мене рятівним колом. Поруч із Тимуром було незвично знаходитися. Я давно заборонила собі думати про нього, сподіватися на щось, повністю занурилася в материнство, свій проєкт, а пізніше — в стосунки з Германом. А зараз ось знову поруч з Огнєвим. І цього разу наші шляхи навряд чи розійдуться.
— Розкажи мені про дочку, — перервав мої роздуми він.
— Що саме ти хочеш знати? — я зробила ковток чаю і знайшла поглядом Сніжану.
З гіпсом особливо не пограєш разом з іншими дітьми, але вона знайшла собі заняття: будувала вежу з кубиків.
— Все, — заявив Тимур. — Почни зі своєї вагітності. І чому вирішила приховати від мене появу дочки. Я ж бачу, Сонь, що ти не проти нашого з нею спілкування, тож до чого було це все? — у його очах я бачу здивування. — Вирішила помститися мені за минулі образи?
Насправді я очікувала агресії й слів звинувачення з його боку. Скандалу з погрозами. Але Тимур мене приємно здивував. А, можливо, роль зіграло те, що ми в людному місці й він не наважився показати себе справжнього.
— Я не збиралася приховувати від тебе свою вагітність, Тимуре, — втомлено видихаю я і відкидаюся на спинку стільця. Повертатися до минулого не хочеться, але щоб уникнути непорозумінь — доведеться.
— А як тоді це називається? Сніжані майже чотири, і якби мені не зателефонувала няня, я б так ні про що й не дізнався, так? Тому ти з розлученням тягнула? Адже якби заяву подала, у суді відразу б усе стало зрозумілим.
Тимур занадто проникливий. Втім, як і завжди. Скільки йому зараз? Тридцять п’ять, здається, має виповнитися незабаром.
— Я вже говорила тобі в клініці про те, що приходила до тебе, коли дізналася про вагітність. Я була розгублена, налякана, мені потрібна була підтримка й порада. Але ти навіть не захотів мене вислухати.
Тимур втомлено прикрив очі. Похитав головою, усміхаючись якимось своїм думкам. Я чекала, що він скаже мені.
— Ви, жінки, дивні створіння. Проявляєте ослячу впертість, де не потрібно, і відразу ж відступаєте в питаннях, у яких варто проявити характер. Я пам’ятаю той день, Соню. Я був злим. На себе, на Настю, на тебе. На всіх. Я ж не покидьок, чудово розумів, що був у тебе першим і що ти чекаєш від мене більшого, ніж я готовий був дати. Не хотів годувати тебе порожніми надіями, тому вирішив діяти жорстко.
— Як бачиш, твій план спрацював, — гмикаю я. — Але це все неважливо. Я давно не згадую про минуле, мені є для чого жити сьогодні. Та й не шкодую я про ту ніч. Тоді картала себе, так, тебе ненавиділа. Себе — за те, що ось так просто віддалася, але зараз… Зараз у мене є Сніжана і я щаслива, що ось так випадково, не плануючи, я стала матір’ю такої чудової дівчинки.
Якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за донькою. Потім Тимур запитує, як ми зазвичай проводимо час, що любить дочка, як росла й чим хворіла. Він не збрехав — йому цікаво все і я розумію його бажання дізнатися якомога більше про Сніжану. Хоч це для мене й несподівано. Герман ось ніколи не заводив розмов про те, як дочка вчилася ходити і якими були її перші слова.
— І як ми далі будемо, Сонь? — не зводячи з мене пильного погляду, запитує Тимур, а в мене немає відповіді на його запитання.
— Не знаю. Усе це складно й несподівано. Я не звикла ділити з кимось дочку, — кажу чесно.
— Я б хотів забирати її хоча б на вихідні. У будні я працюю допізна й навряд чи буду встигати бачитися з нею, хіба що ми з тобою станемо жити разом. Але, боюся, твій Герман не зрозуміє.
— А Настя твоя зрозуміє? Пам’ятається, колись вона була не в захваті від того, що я затрималася у вашому домі, — повертаю йому колючі слова. Ці його глузування в бік Германа мені неприємні й руйнують усе наше спілкування.
— У нас із Настею давно вільні стосунки й нічого серйозного. Їй зручно зі мною, мені — з нею. Тож її думка мені не цікава, — різко заявляє Огнєв, немов я пройшлася по забороненій темі. Але він першим почав.
— Дивно, що ти не одружився досі. Як це Настя допустила таке?
— Чому це не одружився? Я одружений, — самовдоволено заявляє він і розводить руками. — Навіть дочка є.
— Ти чудово зрозумів, про що я. У будь-якому разі, я подумаю щодо компромісу й дам тобі знати, — я дивлюся на годинник і розумію, що запізнююся. — Пробач, у мене зустріч за годину, нам зі Сніжаною потрібно йти.