Тимур
Тимур із такою із силою стискав пальцями кермо, що побіліли кісточки. Він усе ще не міг повірити, що в нього є дочка. Це ж дитина! Його дитина! Усе здавалося якимось сном. Непорозумінням. Він жодного разу не думав про дітей, ніколи не хотів їх, але ось зараз, коли побачив свою точну копію — крихітну й беззахисну — у серці ніби щось надломилося.
Він мчав нічним містом, втискаючи в підлогу педаль газу. Швидкість розганяла в крові адреналін, він сподівався в такий спосіб спустити пар, притупити злість. Тимур поки не знав, на кого злиться більше: на себе, за те що жодного разу не замислився про наслідки тієї ночі, не поцікавився життям Соні, або на саму Соню, яка весь цей час не бажала ділитися з ним своєю таємницею.
Життя перевернулося з ніг на голову, і він уявлення не мав, що тепер робити і як жити. Розумів, що розлучати матір із дочкою — це не гідний вчинок, та й відсудить він Сніжану в Софії, й що далі? Прийде з нею за руку до Насті? Та вже точно не зрадіє перспективі виховувати його дитину від іншої жінки.
На горизонті майорів світанок, коли Тимур прийшов до тями й зрозумів, що він уже далеко за містом. Огнєв різко вивернув кермо й спрямував автомобіль назад. Він не збрехав Соні, коли сказав, що хоче брати участь у житті дочки. Він ще не знає, як це — бути батьком, але відповідальність перед маленькою крихіткою поглинула його з головою.
Яка вона — його дочка? Який у неї голос? А який колір очей? Адже вона спала і він ніяк не зміг цього перевірити.
Тимур захоплювався Сонею, яка в такий складний період свого життя не накоїла дурниць. Зуміла зберегти життя їхній дитині, зуміла її виростити.
А де був він весь цей час? Він пропустив її перші кроки, слова. Він не бачив, як вона росла і змінювалася. Він навіть не знає, коли в неї день народження. Він подумки відрахував дев’ять місяців із дня їхнього весілля. Виходить, десь у середині літа вона народилася.
А ще цей Герман. Що це взагалі за хмир? Він йому не сподобався. Абсолютно. Як дивився на Соню, як торкався до неї, не подобався й цей вогник переваги в його очах. А ще Тимур дуже сподівався, що Сніжана не кличе того татом.
Які в неї стосунки з Германом? Чи подобається він їй?
У голові Тимура було занадто багато питань, на які відповісти могла тільки Соня, але… судячи з усього вона навряд чи це зробить. Вони пробули в шлюбі більш ніж чотири роки, але, по суті, абсолютно чужі одне одному люди. Усе ж йшло так добре. Соня жила в безпеці й достатку, Тимур очолював компанію, займався її розвитком і примножував її активи. Усе, як вони й задумали, крім одного. Маленької дівчинки з гіпсом на руці.
— Де ти був так довго? — перше, що він почув, переступивши поріг свого будинку.
Тимур втомлено потер очі, розмовляти ні з ким не хотілося. Він збирався прийняти душ, переодягнутися і чкурнути назад у клініку. Поки Соня знову не зникла. Адже він навіть адресу її не взнав!
— Були термінові справи, — відповів байдуже і пройшов до холодильника, щоб дістати пляшку холодної води.
— Я чула в слухавці жіночий голос, тож не бреши, що з роботи дзвонили, — вередливо заявила Настя.
— А що — у мене в компанії статева дискримінація й немає жодного співробітника жіночої статі? — Огнєва вся ця розмова починала дратувати. Йому зараз хотілося обміркувати, як з’явитися в житті дочки, а не ось це все.
— Ти чудово знаєш, про що я! Не роби з мене дурну дівку.
— Мені Софія дзвонила, тож припини істерити. І без тебе голова болить.
— Ну звісно, Соня дзвонила! Це миле невинне янголятко! Королева компанії! — закотивши очі, глузливо промовила Настя. — І ти відразу ж помчав їй на порятунок. Покинувши мене. Втім, як завжди це робив. Тобі всі важливі, всі, крім мене!
— У мене є дочка, Насте. І відтепер на першому місці буде вона. Тому або змирися, або ти знаєш, де вихід, — жорстко сказав Тимур, оскільки приховувати від неї не було сенсу. Однаково рано чи пізно дізналася б.
— Що? — витріщила очі Настя. — Яка ще дочка? Ти жартуєш? Коли… коли ви встигли? Ти… ти… — вона почала задихатися від обурення.
— Сам шокований. Кілька годин як дізнався.
— Це що виходить… Ти… ти мені зраджував? Коли? — Настя кинулася до Тимура й почала бити кулаками по грудях. Істерика повністю її поглинула.
— Припини! — гаркнув Огнєв, уже пошкодувавши, що саме зараз почав цю розмову. — Це було всього один раз. І ми з тобою тоді розійшлися. Точніше, ти від мене пішла. Тому припини мене в зраді звинувачувати.
— Коли? Коли це було? — не вгамовувалася вона.
— У день весілля.
— Чотири роки тому? — насупилася Настя. — І ти хочеш сказати, що чотири роки ти не знав, що в тебе є дочка, до цього дня?
Тимур кивнув у відповідь. Настя ж голосно пирхнула.
— Господи, який же ти в мене дурненький, — нервово усміхнулася вона, різко заспокоївшись. — Їй від тебе щось потрібно, ти що, не бачиш? Збрехала, що дитина твоя, подзвонила тобі посеред ночі. Це все жіночі хитрощі, а ви чоловіки так легко на них ведетесь, — промуркотіла Настя і провела нігтиком по його шиї.
— Це правда. Дівчинка схожа на мене. Сніжана — моя дочка.