Глава 9

Наші дні

Соня

Через акцію протесту, яку влаштували прямо посеред вулиці, мені доводиться залишити автомобіль за два квартали від офісу. Я намагаюся обійти людей із плакатами, але їх так багато, що мене практично зносить натовпом. Я почуваюся некомфортно серед такого натовпу, швидко протискуюся повз, кілька разів шпортаюся на підборах. 

І тут відбувається те, чого я ніяк не чекаю. З усіх боків протестувальників накриває поліція. А я все ще у вирі подій. 

Хтось починає бігти, хтось кидається на правоохоронців, я ж намагаюся швидше залишити це безумство, але потрапляю прямо в руки одному з чоловіків у формі. 

— Гей, зачекайте! Що ви робите? — обурено кричу я, коли мені скручують руки й ведуть до поліційної машини. — Я працюю поруч! Я просто йшла на роботу! Відпустіть! 

— Всі ви йшли на роботу, так-так, — вимовляє чоловік, і мене силоміць заштовхують в УАЗик, пристібають наручниками й замикають всередині ще з однією дівчиною.

— Виродки! — зло кидає вона в спину правоохоронцю, я ж намагаюся заспокоїтися.

Це непорозуміння. І воно дуже швидко розв’яжеться. 

Незадоволене бубоніння моєї сусідки звучить фоном у моїх вухах. Я нервую. Ніколи не потрапляла в такі ситуації. А ще в мене сьогодні підписання контракту і, швидше за все, я не з’явлюся взагалі в офісі! 

Нас усіх звозять до відділку, забирають особисті речі й відводять у камеру. Тут справжній хаос, а ще мене ніхто не чує. Усім начхати, що схопили мене випадково і я навіть уявлення не маю, з якого приводу була та безглузда акція протесту. 

Чекати доводиться довго. Забирають усіх по черзі, оформляють протоколи. Камери набиті вщерть. Жодного разу в житті не була за ґратами, але в реальності тут усе набагато гірше, ніж я собі уявляла. 

Я думала, що за кілька годин мене звільнять. Усе ж я маю право на телефонний дзвінок, і в мене дуже хороший адвокат. Але мене тримають неприпустимо довго. Це вам не фільми по телевізору! 

Найбільше я хвилююся за дочку. Так, з нею залишилася няня, але я зараз не на зв’язку, додому вчасно не повернулася, вони там усі вирішили, напевно, що зі мною щось сталося. 

Час тягнеться шалено довго. Нам приносять пляшки з водою. Декого забирають і вони не повертаються — я вважала це за хороший знак — а от особливо буйних приводять назад. 

Мене викликають, коли очі вже злипаються. Минає довгих пів години, перш ніж мені вдається залишити дільницю. На телефоні більш ніж десять пропущених. І це тільки від няні. Відразу ж набираю її. 

— Алло, Софієчко! Господи, ну нарешті! З вами все добре? — чую її схвильований голос із динаміка телефона. 

— Так-так, вибачте, що так склалося, я зараз таксі викличу й додому. 

— Софо, ви тільки не хвилюйтеся, — голос няні мені не подобається, я відчуваю, що щось сталося. 

— Щось зі Сніжаною? — відразу ж напружуюся я.

Серце не на місці за дочку. Передчуття біди в мене з’явилося ще задовго до того, як я опинилася на волі. 

— Вона… Сніжаночка зламала руку. Присягаюся, я на хвилину відійшла, а вона на шведській стінці грала і якось перечепилася і… 

— Де вона? З нею все добре? — тремтячим голосом питаю я. 

— Я відвезла її в клініку Святого Миколая. Їй наклали гіпс, усе добре, але оскільки я не родичка й не одна з батьків — додому зі мною не відпустили і я… 

— Я вже їду туди. Дякую, — не дослухавши, відключаюся я, щоб швидше викликати таксі. 

Що за день такий? 

Пальці тремтять. Варто мені уявити, як боляче було моєму сонечку, і все всередині холоне. Не потрібно було слухати Германа. Він переконав мене купити цю кляту шведську стінку. Хоч мене й переконували в її безпеці, але це ж діти! Вони на рівному місці голову розбити можуть, що говорити про домашні спортивні куточки? 

Поки їду в таксі все намагаюся зупинити сльози, водій навіть цікавиться, чи не потрібна мені допомога. Господи, я не змогла бути поруч із дочкою, коли була їй конче потрібна. Вона злякалася, напевно, маленька. Я почуваюся такою винною й безпорадною. 

До клініки я під’їжджаю абсолютно розбита. Накрутила собі купу всього. Вилітаю з таксі, мало не забувши розрахуватися, і мчу до входу. Я так поглинена своїми думками й хвилюванням, що не помічаю чоловіка попереду. Врізаюся прямо в нього. Перепрошую, а потім підводжу на нього погляд і застигаю. 

Тому що це Тимур. 

Тимур Огнєв. 

Батько моєї дочки, який про неї не знає. 

І якого я не бачила понад чотири роки.

Кілька секунд ми з недовірою дивимося одне на одного, немов намагаючись зрозуміти, що жодної помилки немає й ми й справді зустрілися. Ми абсолютно неправильна сім’я. Після тієї розмови в кабінеті Тимура, коли я так і не наважилася розповісти йому про свою вагітність, ми більше не бачилися. 

Не буду брехати, що перші місяці я мріяла, що він знайде мене або зустріне десь випадково, побачить мій кругленький живіт, усе зрозуміє, пошле до дідька Настю й оточить нас із дитиною любов’ю й турботою.