Глава 8

Мене знову переслідують кошмари. Щоночі я бачу Соколова, його людей, прошу про допомогу в батька, але коли той приходить — його вбивають. Пострілом у груди. 

Я різко розплющую очі, з горла зривається крик. Усе тіло тремтить. Липкий холодний піт крапельками стікає по мені. Я все ще перебуваю між сном і реальністю, тому здригаюся від страху і скрикую, коли чиясь рука торкається до мене. 

— Тихіше, Соню, тихіше, це я — Тимур. Тобі всього лише приснився поганий сон, — шепоче знайомий голос, і до мене нарешті повертається і свідомість, і спогади про те, чому я опинилася з Огнєвим в одному ліжку. 

Я не витримую, мене захльостують емоції. Я обіймаю його, притискаюся щокою до грудей і беззвучно плачу. Мені так потрібна зараз ця підтримка, хочеться, щоб хтось сказав, що все мине. Тому що я втомилася. Дуже втомилася. 

Тимур у першу мить завмирає від мого нахабства, але потім зручніше перехоплює мене і влаштовується разом зі мною на ліжку. Перебирає пальцями моє розпущене волосся, щось шепоче мені. Заколисує, немов маленьку дівчинку, а якоїсь миті я навіть відчуваю на своїй скроні його гарячі губи. 

Імовірніше за все, він зробив це несвідомо, але для мене цей дотик наче спалах. Я більше не плачу і прислухаюся до биття його серця. Воно, як і моє, стукає занадто швидко. Я раптом розумію, що він лише в боксерах, а я в нічній сорочці. Тканина зовсім тонка. Жар його тіла передався й мені. Наші запахи змішалися. 

Мить така інтимна. А Тимур усе гладить і гладить мене по волоссю. 

Я відсовуюсь трохи і йому доводиться розтиснути обійми. Знадвору в кімнату проникає світло, і я можу розгледіти Огнєва. Я зазираю в його темні очі. 

— Пробач за істерику, я погано сплю ночами після викрадення. Напевно, занадто багато вражень, — нервово усміхаюся я і почуваюся зараз вкрай ніяково. 

— Це нормально, — погляд Тимура завмирає на мені. Його рука ковзає від шиї вниз по спині, від чого всім тілом проходять мурашки. 

Ми мовчимо, просто дивимося одне на одного, не рухаючись. І тут я роблю те, на що за будь-яких інших обставин мені б забракло сміливості. 

Подаюся вперед і притискаюся губами до губ Тимура. 

Я знаю, що це нерозумно, але якщо іншої можливості не буде? А мені так сильно хочеться відчути на собі знову його поцілунки. 

Першу мить Тимур ніяк не реагує, напружується всім тілом, але я легко проводжу язиком по його нижній губі, а долоню кладу на його груди. 

Я майже не дихаю. На відміну від нього. Рваний вдих і різкий видих. Його груди здіймаються часто, але губи він розкриває. Нерішуче відповідає на поцілунок, немов сумнівається, чи варто це робити. Але відповідає ж! 

Я повністю завалююся на нього, не втримавши рівновагу. Його руки стискають із силою мою талію, поцілунок стає жорсткішим. 

— Пошкодуєш же, — м’яко вимовляє він, відірвавшись від мене на мить. 

— Ще хочу, — відповідаю йому і знову тягнуся до його губ.

Ми пестимо одне одного, солодка знемога проходить всім тілом. Це так неправильно. Тверді м’язи під долонями зводять із розуму. Усе ще не вірю, що це не сон, що чоловік моєї мрії зі мною. Цілує мене. Не відштовхує. Відповідає. 

Я пропускаю ту мить, коли ми переходимо межу дозволеного, але бажання Тимура настільки очевидне, що приховувати його марно. І це приводить мене в захват. 

— Зупинися, Софіє, — відштовхує мене, коли я зовсім втрачаю сором і мої пальці лізуть, куди не треба. 

— Будь ласка, — плачу я, згораючи від бажання. Достукатися до моєї розсудливості зараз в Огнєва навряд чи вдасться. 

— Це неправильно, ти ж розумієш? — запитує він, в цей час цілуючи мою ключицю. 

— Тому що в тебе є дівчина? Ви ж з Настею посварилися, здається, — несміливо торкаюся теми, що мене так цікавить. 

— Соню, — шипить він, коли я тягну вниз лямку нічної сорочки. 

І все. 

Нас немає. 

Ми вже не думаємо тверезо, щоб вести розмови. Номер для молодят сьогодні точно не простоїть без діла. Тишу розбавляють наші гучні дихання і стогони. Я згораю від його ласк, плавлюся в його руках. Тепер я на спині, а Тимур між моїх ніг. Я тремчу. Від страху, передчуття, нетерпіння. Але ніяк не очікую спалаху болю. Адже було так добре! 

— Ей, ти чого? — питає Тимур, коли я скрикую, напружуюся, і впиваються в його плечі нігтями, не контролюючи себе. 

— Боляче, почекай-почекай, — плачу я.

Він різко відхиляється. Я не можу розрізнити в напівтемряві вираз його обличчя, але він здається здивованим. 

— У тебе нікого не було? — сиплим голосом запитує він. 

— Ні, — щоки заливає фарба сорому. Я думала, він не зрозуміє. Я все зіпсувала. Чорт. 

— Паскудство! — скрикує він. — Про таке попереджати треба, Сонь. І я… це не повинен був бути я. Навіщо? 

Його питання зависає в повітрі. Він дихає часто-часто, куйовдить волосся. Я ж уся тремчу. 

— Це повинен був бути коханий хлопець, Сонь. Але ніяк не я, і ніяк не для того, щоб заглушити біль.