Усе організовано дуже добре, ніхто й не зрозуміє, що наше весілля — фарс. Я йду доріжкою, всипаною пелюстками троянд до квіткової арки, де мене чекає Тимур. Іду сама, тому що батька більше немає. Насилу стримую сльози. Усі погляди спрямовані на мене, і я маю виглядати щасливою нареченою.
На обличчі Тимура блукає легка усмішка, він відверто мене розглядає. Клацають затвори фотоапаратів, чути шепіт нечисленних гостей. Я підходжу до Огнєва і вкладаю руку в його простягнуту долоню. Від цього дотику всім тілом проходить хвиля тремтіння, а дихання збивається.
Ми дивимося в очі одне одному, поки реєстратор шлюбу вимовляє свою промову. А потім відбувається те, про що я зовсім забула.
— … Наречений може поцілувати наречену.
Хвилинна затримка, під час якої з погляду Тимура можна зрозуміти, що він вибачається переді мною за те, що станеться далі. Він навіть не уявляє, скільки разів я мріяла про цей поцілунок. А зараз настільки збентежена тим, що відбувалося, що й не відразу реагую.
Він робить крок до мене. Рішуче стискає мене за талію, нахиляється, і наші губи стикаються. Я завмираю, несила повірити в це. Замість того, щоб отримати насолоду від миті, я відчуваю паніку.
Що робити? Відповісти? Проігнорувати?
За мить, яка для мене здалася цілою вічністю, я розкриваю губи й, на подив Огнєва, приймаю його ініціативу і відповідаю з усім запалом, властивим мені. Чіпляюся пальцями за його плечі, притискаюся ще ближче.
Якщо запитає, збрешу, що це було для гостей. Насправді ж я просто не можу не скористатися таким шансом спробувати на смак його губи. Дізнатися, як це — цілуватися з дорослим бажаним чоловіком.
Тимур відхиляється першим. Я не відводжу погляд від нього, хоч і ніяковію. Дивлюся з викликом, ловлю кожну секунду цих миттєвостей. Запам’ятовую, викарбовую в пам’яті, щоб потім знову і знову прокручувати їх.
Усе відбувається стрімко, швидко, немов уві сні. Я мало що запам’ятала з цього дня.
Після короткої церемонії ми приєднуємося до банкету. Тимур весь вечір не відпускає мене від себе. Ми приймаємо привітання, але я бачу, як на мене дивляться. Зі співчуттям, жалем. Усі тут пам’ятають про те, що всього тиждень тому я поховала батька.
А потім атмосфера раптово змінюється. Я відчуваю цю напругу, яка ширяє навколо.
— Підіймешся з охороною в номер. Нікуди не виходь, крім мене нікого не пускай, — холодного карбує Тимур, нічого мені не пояснюючи.
— Що відбувається? — злякано дивлюся на всі боки, але навколо все так само снують офіціанти з тацями, грає музика, танцюють гості.
— Соню, просто зроби, як я прошу. Без зайвих питань. Насамперед мені важлива твоя безпека, — уже м’якше вимовляє він, заправляючи за вухо пасмо мого волосся. Занадто інтимний жест, як на мене.
— Добре, — киваю я і йду за охороною на третій поверх.
Очікування зводить із розуму. У дворі все ще грає музика. Гості не розійшлися. Я насилу знімаю із себе сукню. Смикаю блискавку, викручуюся в спробі розстібнути її. Передчуття мене ніколи не обманювало, й зараз воно говорить, що я до гостей більше не спущуся й у сукні мені немає потреби бути.
Спочатку я шпурляю її на підлогу. Розчарована, засмучена. Потім підіймаю і дбайливо розгладжую долонею складки. Усе ж таки я заміж у ній вийшла. За коханого чоловіка. Нехай він і не поділяє моїх почуттів, проте тепер ми пов’язані міцно-міцно і в мене є всі шанси зробити так, щоб фіктивний шлюб перетворився на справжній.
Тимур приходить у номер уже за північ. З тарілкою фруктів і пляшкою шампанського.
— Це тобі. Пробач, що так довго, — з його голосу я розумію, що він не зовсім тверезий.
— Що сталося? — я сідаю на ліжку, мружусь від яскравого світла лампи. На мені лише шовкова біла сорочка.
Огнєв ночуватиме в цьому номері? Або залишить його?
— Нічого такого, чого я не зміг би вирішити, — криво усміхається Тимур і підходить до мене.
Матрац пружинить під його вагою. Він ставить тарілку з фруктами й шампанське на тумбочку, сам же стягує із шиї краватку-метелика і витягується поруч зі мною. Я забуваю, як дихати. Він так близько.
Тимур розстібає верхні ґудзики сорочки, і я можу бачити темні завитки волосся на його грудях. Я ковтаю й відводжу від нього погляд.
— Гості роз’їхалися? — питаю хоч щось, тому що гнітюча тиша напружує.
— Так, з Носовим тільки проблеми були. Перебрав. Його дружина ніяк не могла відтягнути від бару й посадити в автомобіль.
— М-м-м, — мекаю я й натягую ковдру майже до підборіддя.
— А… Едуард Валентинович? Він… він не з’являвся? — несміливо цікавлюся я. — За тиждень не давав про себе знати? Адже він пригрозив мені, що буде стежити за мною.
Тимур важко зітхає. Повертається на бік, обличчям до мене. Я відчуваю на собі його погляд, і під шкірою все палає.
— Ваш будинок згорів.
— Що? — різко повертаю голову до Огнєва, мої очі розширюються від зневіри. Він сказав це таким тоном, наче в холодильнику скисло молоко. — В якому сенсі згорів?