Глава 6

Усе, що відбувалося, здавалося мені сном. Я сиджу у весільному салоні, під наглядом охорони, яку до мене приставив Тимур, і вибираю шлюбну сукню. 

Поки що про наше весілля ми не афішуємо, щоб Соколов не взнав і не вставив палиці в колеса. Нехай вважає, що я зроблю так, як він хоче. 

Каблучка на моєму безіменному пальці постійно привертає мій погляд, і на обличчі розтягується усмішка. Якби не Настя, я, можливо, могла б стати справді щасливою. Наскільки це можливо після втрати батька. 

Вона після сніданку знову влаштувала істерику, навіть кинулася на мене. Тимуру довелося відтягувати її. Він був злим, перекинув її через плече й зачинився з нею в кімнаті. Вони розмовляли на підвищених тонах, після чого Настя зібрала свої речі й, сиплячи в мій бік прокльони, залишила будинок. Грюкнувши дверима й не забувши сказати про те, що Тимур сам буде благати її повернутися. 

— Не звертай на неї уваги, — сказав мені Тимур, перш ніж поїхати на роботу, — вона злиться, бо ревнує. Вона чекала від мене пропозицію, а вийшло так, що доведеться почекати з цим рік-два. 

— Я розумію, — сумно усміхнулася йому, — я б теж злилася. Навіть більше, ніж вона. 

І, звісно ж, я не брехала. Якби мій чоловік заявив, що одружиться з іншою, хоч і фіктивно, я б будинок зрівняла з землею. Щоправда, зараз мені ні краплі не соромно за те, що саме я є тим самим яблуком розбрату між Тімом і його дівчиною. Тому що… ну, це ж Тім. Гарний, як бог, і мрія кожної дівчини. 

— А як вам це? Для невеликої церемонії повинно підійти чудово, — вириває мене з думок голос консультанта. 

— Я приміряю, має гарний вигляд. 

Я ще не зважилася одягнути жодну сукню, усе гортала каталоги, торкалася тканини на вішалках. Але сидіти тут до вечора не можу, тому проходжу в приміряльну, знімаю із себе одяг і, стоячи спиною до дзеркала, одягаюся в білу весільну сукню. 

— Ну, як вам? Розмір підійшов? 

— Так, розмір мій, — глухо вимовляю я, мене всю переповнюють почуття. Кожна дівчинка мріє про гарне весілля, кохану людину поруч, і я не виняток. А виходить якось дивно… Заміж мене покликали тільки через жалість, а шлюб із самого початку приречений на провал. 

Я розвертаюся до дзеркала й завмираю. Вона ідеальна. Якби в мене було справжнє весілля, сукня неодмінно була б такою. 

— Я беру її, — кажу я, навіть не виходячи з приміряльної й поспішаю зняти її з себе, тому що на очах уже проступають сльози. 

Туфлі вибираю швидко, немов на автоматі. На мить зависаю, коли питають про букет. Він потрібен чи ні? У всіх наречених є букет, але я уявлення не маю, в якому форматі пройде наше одруження. 

— Нехай будуть піонові троянди, — не дивлячись у каталог, кажу я.

— До цієї сукні є ще чудова фата. Будете міряти? 

Я застигаю. Фата це занадто, так? Весілля ж не справжнє, та й Тимур може не зрозуміти мого завзяття. 

— Ні, дякую. Я залишу адресу, доставите все туди, будь ласка, — прошу я, намагаючись залишити весільний салон якомога швидше, тому що виглядати щасливою нареченою вже майже не вдається. 

У будинок Огнєва я повертаюся морально виснаженою, збираюся сховатися у своїй кімнаті й ні з ким не перетинатися, але варто увійти до вітальні, як натикаюся поглядом на Тимура. 

Він виглядає похмурим, абсолютно не в настрої. Дивиться на мене вивчальним поглядом, немов бачить уперше і вирішує, що зі мною робити.

— Я… я купила сукню, як ти й просив, — єдине, що можу видавити із себе. 

— Чудово, я домовився про все, нас розпишуть за чотири дні. Це навіть раніше, ніж я розраховував, але воно й на краще, — недбало вимовляє він і робить кілька кроків до мене. — Вечеряти будеш? У мене нічого немає, тому доведеться проїхатися до ресторану. 

Я мовчки витріщаюся на нього. 

Поряд із ним у мене завжди підвищується серцебиття і тремтять коліна. Скільки разів я мріяла про те, що він нарешті зверне на мене увагу, скільки разів на вечірках батька і благодійних вечорах, куди приходила з татом, крутилася поруч з Огнєвим, але я для нього, здається, була невидимкою. А ось зараз я з ним одна в порожньому будинку, охорона не береться до уваги. І однаково я для нього не більше, ніж тягар, що впав зненацька на його голову. 

Жодного тепла в його словах, жодної надії на те, що я йому хоч трохи подобаюсь. Ну, так, я не Настя. 

— Краще замовити додому, напевно. Раптом хтось нас побачить, — прочищаючи горло, відповідаю я. 

— Так, ти маєш рацію, пробач. Через Настю зовсім не думається. 

Незручна пауза. Мені має бути соромно, що я влізла в їхні стосунки, але не можу знайти в собі ні краплі цього почуття. 

— Мені шкода, що ви через мене посварилися, — проковтнувши клубок у горлі, вимовляю я і дуже сподіваюся, що Тимур не помітить фальшивих інтонацій у моєму голосі.

— Нічого страшного, перебіситься й повернеться. Якщо на роботу до мене прийшла сьогодні, то відійде швидко, — хитає він головою. — Ти тоді замов нам вечерю, а мені треба ще розв’язати деякі справи. Покличеш, я в кабінеті буду. 

— Добре, — я залишаюся одна у вітальні, розгублено дивлячись на всі боки. Вечеря. Так, потрібно замовити вечерю. Показати себе з кращого боку, ніж Настя. Я ж теж можу піклуватися про чоловіка, та так, що про жодну Настю він більше не подумає.