Глава 4

Мені виділяють кімнату, вікна якої виходять на задній двір. На мені нічна сорочка Насті, я сиджу в кріслі, загорнувшись у ковдру, й беззвучно плачу. 

Тата більше немає. Мені загрожує небезпека. Коли моє життя встигло стати настільки жахливим? Усього тиждень тому я вчилася в Лондоні, збиралася на побачення зі старшокурсником, якого батько безумовно схвалив би, а зараз ось ховаюся від усього світу в будинку в Огнєва. 

Невже тепер завжди буде так? Чи зможе Тимур розібратися з тими страшними людьми, що викрали мене? 

Стукіт у двері посеред ночі звучить несподівано. Я здригаюся, гадаючи, хто міг прийти до мене. Настя або Тимур? 

Настя, до речі, мені ні краплі не сподобалася. Занадто зарозуміла і з завищеною самооцінкою. Вона всім своїм виглядом намагалася показати, хто в цьому домі господиня й кому належить Огнєв. А ще ставилася й розмовляла зі мною, немов із бідною родичкою, що раптово звалилася їм на голову. Хоча насправді величина моїх статків набагато більша, ніж в Огнєва з Настею. 

Стукіт повторюється, і я не можу його ігнорувати. 

— Так? — відповідаю я в зачинені двері. 

Ручка опускається вниз, і у світлі бра я чудово можу розрізнити фігуру Тимура. Я відразу ж вирівнюю спину, стираю сльози зі щік. 

— Приніс тобі заспокійливого й чай із печивом. 

Я сумно усміхаюся такій дбайливості. Тимур проходить у кімнату, кладе тацю на столик біля вікна. Зупиняється поруч, нависаючи наді мною темною тінню. 

— Все мине, Сонь, твій батько був хорошою людиною й дуже тебе любив. На згадку про нього ти не повинна здаватися. Переживи це горе, зберися з думками й будуй плани на життя далі. На щастя, в тебе для цього є всі можливості. 

— Дякую, — киваю йому і відводжу погляд убік. 

Атмосфера в кімнаті занадто інтимна. Напівтемрява, чоловік, який мені подобається багато років, і я лише в тонкій шовковій сорочці, що тільки трохи прикриває стегна, оскільки за зростом я вища від Насті. 

— Я поїду рано вранці, якщо щось треба буде — не соромся. Дзвони мені або попроси в Насті. Почувайся як вдома й ні про що не хвилюйся. Єдине — не виходь за периметр будинку. А найкраще: навіть не з’являйся на вулиці. Це все надзвичайно серйозно, не варто недооцінювати супротивника. 

— Я це зрозуміла, ще коли мене заштовхали в машину, — невесело усміхаюся я. 

Мовчимо. Незручна тиша майже приголомшує. 

— Ну, я піду. На добраніч, Софіє. Завтра все обговоримо, — Тимур ховає руки в кишені, киває мені й залишає кімнату. 

Без нього стає порожньо. Але мені забракло сміливості попросити побути зі мною ще трохи. Поговорити, відволіктися від усього. Можливо, навіть обійняти. Як коли ми сиділи на дивані.

Заснути мені вдається на світанку, тому прокидаюся пізно. У будинку голосно грає музика. Я насилу змушую себе підвестися з ліжка. Іду у ванну кімнату, яка примикає до гостьової спальні, довго привожу себе до ладу, одягаюся й залишаю кімнату. 

Я зупиняюся на нижній сходинці. Спостерігаю за тим, як Настя ритмічно рухається під музику з гантелями в руках. Вона в спортивному вузькому костюмі й кросівках, повторює рухи за інструктором по телевізору. Її руде волосся зібране у високий хвіст, її обличчя мені не видно, оскільки вона стоїть спиною до мене. 

Як же мені хочеться, щоб вона зникла з цього будинку! Тоді Тимур, можливо, звернув би на мене увагу, як на жінку. Я ж теж нічого така. І давно вже доросла. 

Нарешті Настя помітила мене. Різко зупиняється, знаходить пульт і вимикає гучність. Усім своїм виглядом вона дає зрозуміти, що я відвернула її від дуже важливої ​​справи. 

— О, прокинулася, — недбалим тоном вимовляє вона. — Сніданок… або краще сказати обід, у холодильнику. 

— Дякую, — тихо відповідаю я, роблю кілька кроків і розумію, що уявлення не маю, де тут знаходиться кухня.

— А ти надовго тут? — прямо запитує дівчина. — А то через тебе Тимур заборонив мені виходити з дому. Довелося пропустити групові заняття з аеробіки. Ти вляпалася в щось? Якщо так, то якого біса в це Тіма вплутала? 

Вона свердлить мене гнівним поглядом, чекаючи відповіді. А я лише знизую плечима. Подробиць від мене вона точно не почує. 

— Це рішення Тимура — допомагати мені. Якби не хотів або не міг, він виставив би мене за двері. А кухня де? 

Настя невдоволено фиркає. 

— Двері праворуч. Тільки посуд після себе помий, Тім відсторонив на тиждень весь персонал. 

Чи означає це, що мені доведеться тут залишитися не на день і навіть не на два? 

Я не бажаю залишатися з Настею в одному приміщенні, тому йду в кухню. Апетиту немає, але я заштовхую в себе сендвіч і лимонад. Мені потрібна ще одна пігулка заспокійливого. Ось тільки попросити немає в кого.

Весь день я проводжу в очікуванні Тимура в кімнаті, яку мені виділили. Час тягнеться страшенно повільно. Я сиджу в м’якому кріслі й прослуховую голосові повідомлення від тата. Як добре, що в мене залишився хоча б його голос. 

Я знову плачу. Неможливо ось так за два дні змиритися з втратою найближчої людини. Це дезорієнтує, з’їдає зсередини. Скільки часу мені знадобиться, щоб знайти душевний спокій?