Глава 3

На вулиці пізня осінь, тому попри те, що всього шоста вечора, навколо вже непроглядна темрява. Фари розсікають темряву, темні силуети дерев миготять за вікном. Дорога назад займає набагато менше часу всього лише з однієї причини. Мене висаджують, не доїхавши до міста. Як і обіцяли. На десятому кілометрі. Це був не жарт. 

— Сама вийдеш або допомогти? — звужуються очі Іллі, й між порожньою трасою в темряві й теплим салоном автомобіля я роблю вибір на користь першого. 

Тому що це позбавить мене від перебування в одному зачиненому просторі з цим неприємним чоловіком і його слизьким поглядом.

Я чомусь впевнена, якби не наказ Едуарда Валентиновича, цей вечір закінчився б інакше. Кожен його жарт, слово, погляд — усе говорить про те, що він не проти довести серйозність ситуації зовсім іншими методами. 

Я швидко вискакую із салону, не забувши свою сумочку. Молюся лише про те, щоб батарея на телефоні не розрядилася. Думати про те, що цей моторошний тип Едуард Валентинович практично хоче обікрасти мене, відібрати компанію батька, зараз немає сил. Спочатку потрібно дістатися додому, а потім шукати вихід із ситуації. 

Компанія — це друга дитина тата й на згадку про нього я збираюся зберегти її. Ну і, звісно ж, жити на щось треба. 

Кілька місяців тому батько, потураючи моїм бажанням, виділив мені невелику суму для розвитку власного бізнесу. Я загорілася ідеєю виробництва власної лінійки косметики для догляду за волоссям і тілом, але проєкт поки на початковій стадії. Ми тестуємо різні формули продукції, близько року знадобиться на запуск, і невідомо як піде. 

Сльози котилися щоками. Від безсилля, від горя, що впало на мене, від проблем, що припечатали до землі бетонною плитою. Автомобіль викрадачів блиснув фарами, зі скрипом шин зірвався з місця й помчав, залишаючи мене одну посеред безлюдної траси. 

Десь вдалині виднівся ліхтарний стовп. Я озирнулася: по обидва боки дороги густа лісопосадка. Було страшно. Але залишатися на відкритій ділянці дороги не найкраща ідея. Невідомо хто трапиться на шляху. Тому я шмигнула за дерева. Серце злякано тремтіло у грудях. Навколо непроглядна темрява. І телефоном освічувати дорогу теж страшно. Помітять. 

Я не знаю, кому дзвонити. Кого просити про допомогу. В одному Едуард Валентинович не збрехав — у нас не було родичів, із якими ми підтримували зв’язок. Батько взагалі був складною людиною, крім бізнесу й мого добробуту його нічого не цікавило.

Номера телефону нового керівника охорони в мене немає. Я приїхала в країну три дні тому. Новина про смерть батька застала мене на навчанні. Я абсолютно безпорадна. 

Я пробиралася чагарниками, йшла на світло. Зняла блокування з телефону. Усього сім відсотків зарядки. Від усвідомлення цього на мене накочує відчуття приреченості. Найкраще почекати, коли дорогою проїде рейсовий автобус. Тут же їздять автобуси? Це найбезпечніший варіант. Ось попереду, де горів той самий ліхтар, навіть зупинка є. 

Я радісно біжу до неї. Але залишаюся в тіні. Ще раз перебираю в голові, кого можна попросити за мною приїхати. Всі, з ким я зараз спілкуюся, живуть за кордоном. Після школи тато відправив мене в Англію, і я втратила зв’язок зі старими знайомими. 

Несподівано спадає на думку Тимур. Від самого спогаду про цього чоловіка на обличчі з’являється рум’янець. Це партнер батька. Єдина людина, якій він довіряв. А ще я багато років потай в нього закохана. Він старший за мене і, звісно ж, у мій бік жодного разу навіть не поглянув. Проте я таємно зітхала по ньому й шалено ревнувала, коли він з’являвся з черговою красунею на вечорах у нашому домі. 

Його номер я поцупила в тата. Не знаю, навіщо. Просто душу грів той факт, що в мене є маленька ниточка, яка пов’язує з ним. 

Я роблю кілька глибоких вдихів, збираюся із силами, але раптово чуються якісь голоси. Чоловічі. І я, як справжня боягузка, ховаюся в кущах і боюся навіть поворухнутися. 

Чоловіки нетверезі. Вони щось бурхливо обговорюють, штовхають один одного. Я напружуюся. Молюся, щоб вони швидше зникли. Але вони засіли тут намертво. Дзвін розбитої пляшки. Гул двигуна. Доводиться відійти далі від дороги, де не буде видно світла від мобільного телефону. Я на межі істерики. Тремтячими пальцями тисну на виклик і підношу слухавку до вуха.

Гудок. Ще один. А я тремчу так, немов я стою в літній сукні посеред лісу взимку. 

Ще гудок. 

— Будь ласка, візьми слухавку, прошу. 

Сльози стікають щоками. Навколо нічого не видно. Десь почувся гавкіт собак. Холодно. Страшно. 

— Так, — гаркає Тимур у телефон, і я підстрибую від несподіванки. — Алло? Говоріть! 

Я дихаю в слухавку часто-часто. Слова застрягають у горлі. Хвиля щастя й полегшення затоплює мене. 

— Якщо й далі збираєтеся мовчати, то без мене, — звучить роздратоване. 

— Тимуре? Це Соня, — тремтячим голосом вимовляю я. 

— Яка Соня? 

— Озерова. 

— Соня? — тепер його голос звучить здивовано. — Ти як? Усе добре? Я не бачив тебе на поминках. 

— Допоможи мені. Я не знаю, де я. Мене… мене вкрали, а потім вивезли кудись і… 

Я не можу договорити. Схлипи мимоволі вириваються з мого горла.