Глава 1

Чотири з половиною роки тому 

Соня

Усі давно вже розійшлися, й тільки я стояла, немов прикута до місця, несила поворухнутися. Сліз уже не було. Над головою кружляли ворони, що придавало всьому навколо ще більшої похмурості. 

Батька більше немає. Мого татка, який читав мені в дитинстві казки, приходив на ранки, який вчив мене плавати й переживав мої розчарування разом зі мною.

Його немає і я не можу в це повірити.

Тато не казав мені про свою хворобу. Я нічого не підозрювала. Він боровся з раком, один, але хвороба виявилася сильнішою. Як шкода, що бог не наділив мене мізками. Я б обов’язково стала вченою і знайшла ліки проти цієї підступної хвороби. Але я всього лише студентка третього курсу економічного університету. Занадто банально, чи не так? 

Я не можу відірвати погляд від дерев’яного хреста з табличкою. Усе ще не вірю, що більше ніколи не зможу побачити тата. Це так боляче. Нестерпно. Душу вивертає зсередини, й на очі знову навертаються сльози. 

Як дивно. А я думала, що виплакала вже все. Ще позавчора, коли мені зателефонували з лікарні й повідомили цю страшну новину. 

На кладовищі я залишилася зовсім сама. Трунарі вже засипали могилу землею й пішли. На вулиці завивав вітер, погода псувалася. Але я не помічала нічого навколо. Серце боліло. Я не знала, як тепер жити. Я була зовсім не готовою до такого. Тато ж ще таким молодим був! Усього сорок чотири роки. Йому б ще жити й жити! 

Нарешті, я знайшла в собі сили зробити кілька кроків доріжкою, яка вела до виходу з кладовища. Хмари збиралися, десь почувся гавкіт собак, зашелестіли кущі. Але мене це не лякало. Не сьогодні.

Я брела між могилами, незрячим поглядом дивлячись перед собою. У руці все ще стискала запальничку батька. Він багато палив. Може, через це і виник рак? 

У голові жодної зв’язної думки. Усе, чого зараз хочеться — повернутися додому і сховатися у своїй кімнаті під ковдрою. Як у дитинстві, коли боялася грози. А завтра прокинутися і зрозуміти, що все це було лише страшним сном. 

На виході з кладовища я дістала телефон із кишені, щоб викликати таксі. Водія відпустила, збрехавши, що поїду в ресторан на поминки з кимось із членів сім’ї або друзів батька. 

Насправді мені просто хотілося побути наодинці, щоб усі від мене відчепилися. Щоб припинили висловлювати співчуття й не дивилися цими жалісливими поглядами на мене. Щоб не нагадували про мою втрату. Тому що це неправда! Неправда! Батько живий! 

На стоянці перед кладовищем я помітила чорний позашляховик, але не надала цьому жодного значення. Мало хто приїхав провідати могилу родича? 

Зупинилася біля бордюру, розгорнула додаток таксі й здригнулася, коли мене накрила чиясь тінь. 

Я повільно підвела голову. Поглядом натрапила на бритоголового чоловіка з відразливою зовнішністю. Насилу проковтнула клубок, що став поперек горла. Усім тілом відчула небезпеку й загрозу, що надходила від нього. 

— Привіт, кицю. Покатаємося? — шкіриться він і хапає мене за передпліччя. 

— Гей, відпустіть! Я кричати буду! — намагаюся вирватися з захоплення його сильних рук. Але він здавив так, що завтра певно проступлять синці. 

— Не варто, — спокійно сказав чоловік, не сповільнюючи кроку й тягнучи мене до автомобіля. — Мій бос усього лише хоче поговорити з тобою. Будеш гарною дівчинкою, й нічого з тобою не станеться. 

Я не могла вимовити від жаху ні слова. Немов здалеку спостерігала за тим, як мене заштовхують усередину позашляховика, як сідає поруч зі мною амбал, грюкають дверцята, і я залишаюся з ним і чоловіком за кермом наодинці. 

Серце в грудях гуркоче із шаленою швидкістю. Я не розумію, що відбувається. Хто ці люди? Навіщо мене викрали? Що зі мною буде? 

— Та не тремти ти так, кицю. У нас наказ тебе не чіпати. Тож розслабся. Нам недалеко їхати. Хоча я і пропонував босові зустріч організувати прямо тут. Щоб показати, що до чого, — його неприємний сміх розливається салоном автомобіля, і я вся стискаюся від страху ще більше. 

— Хто ви? — насилу вичавлюю із себе. 

— Я? Мене Іллюхою звуть, а це Михалич, — бридко сміється він на весь голос.

Здається, його ця ситуація веселить. На відміну від мене. У мене від страху зуб на зуб не потрапляє. 

Двигун заводиться й автівка зі скрипом зривається з місця. Той, хто назвався Іллею, одразу ж стає вкрай серйозним. Дивиться на мене липким поглядом, від якого мурашки шкірою пробігають. 

— Давай сюди сумочку й телефон. Та не бійся ти, це щоб дурниць не накоїла. На зворотному шляху віддамо. 

Мені нічого іншого не залишається, крім як підкоритися своїм викрадачам. І молитися, щоб його слова виявилися правдивими. І зі мною нічого не сталося. Тому що на допомогу кликати нікого. А попереду — невідомість.

Мій викрадач не збрехав. Їхали ми й справді недовго. Хвилин двадцять. Але з огляду на швидкість, з якою мчала дорогою автівка, й те, що кладовище знаходилося на околиці приватного сектору, від’їхали ми від міста на пристойну відстань.