Телефонний дзвінок розрізав тишу посеред ночі, й Тимур невдоволено заворушився на зім’ятих простирадлах. У такий час йому міг зателефонувати лише самогубець.
— Зай, це твій, — протягнула поруч Настя, з якою він, до речі, уже вдруге розходиться. Але ось минув місяць, і вона знову в його ліжку. Усе ж за п’ять років вона занадто глибоко в’їлася в його життя, щоб ось так просто обірвати їхній зв’язок.
Тимур потягнувся до тумбочки. Телефон не припиняв гудіти.
— Так, — сонно промовив він, потираючи очі.
Номер був незнайомим. І Тимур дуже сподівався, що це дійсно щось важливе, інакше він зірветься і скаже багато приємних слів тому, хто дзвонив.
— Тимуре Анатолійовичу?
— Так, це я.
— Вибачте за такий пізній дзвінок, але до нас у відділення потрапила ваша дочка. Ми не змогли додзвонитися вашій дружині, а…
— Чекайте-чекайте, — перебив незнайомця Тимур, сідаючи в ліжку. Він був сонним, розумів мляво, але чітко точно знав одне — у нього не було жодної дочки.
— Ви помилилися номером. У мене немає дочки.
По той бік слухавки почулася тиша, потім зашелестіли аркуші.
— Огнєв Тимур Анатолійович?
— Так, це я.
— Ваша дружина Озерова Софія Іванівна?
— Та-ак, — протягнув Тимур. До нього повільно почав доходити сенс того, що відбувається.
Софію він не бачив уже кілька років. Про неї йому нагадує лише печатка у паспорті, а ще папери, які він підписує раз у квартал на перерахування належних їй дивідендів компанії. Схоже, за той час, що вони не бачилися, в неї встигла з’явитися дитина й… невже на нього записала свою доньку? Адже вони офіційно одружені, отже, за законом дитина вважається його.
Тільки цього йому зараз бракувало!
— Що сталося? — впоравшись із подивом, різко запитав він і встав з ліжка. Одне зрозуміло — поспати сьогодні вже не вдасться.
— Так ви батько Сніжани?
— Я, я, — роздратовано буркнув він. — Ми з дружиною просто не живемо разом, тому я спросоння не зрозумів, про що мова.
— У дівчинки перелом руки, її привезла няня близько дев’ятої вечора. Софія Іванівна додому не повернулася й на дзвінки не відповідає. Людмила Леонідівна — це няня вашої дочки — згадала, що Софія Іванівна якось залишала на екстрений випадок ваш номер телефону. Чи не могли б ви приїхати за дочкою? Й оплатити послуги клініки. Ми не можемо виписати її без батьків і віддати чужій людині попри те, що вона привела її сюди.
— Так, звісно. Кажіть адресу.
Ну точно, поспати сьогодні вже не вдасться. Але і злитися не виходить. Софія і справді не набридала йому всі ці роки їхнього фіктивного шлюбу. Щоправда, він досі не зрозумів, чому все ще не розлучився з нею. Її активи в безпеці. Чотирьох років цілком достатньо було, щоб нікому й на думку не спало лізти до неї.
Хоча ні, розуміє. Причина того, що він досі одружений, лежить зараз у його ліжку. Настя всі мізки проїла заміжжям, не пробачила йому те, що він з Озерською уклав шлюб. Нехай і фіктивний. Тому досі у нього була вагома причина на те, що він не може одягнути на палець Насті обручку. А якщо із Сонею розлучаться, то почнеться щоденне скиглення й натяки.
— Лютеранський провулок сім, клініка Святого Миколая. Пройдете на стійку реєстрації, і вас зорієнтують. Дівчинку можете залишити до ранку, але бажано, щоб коли вона прокинулася, з нею був хтось із батьків. Вона дуже злякалася.
— Зрозумів, виїжджаю.
Говорити про те, що в цьому випадку няня допоможе дівчинці більше, ніж він, Тимур не став. Усе ж він обіцяв Софії захист і допомогу, коли пропонував фіктивний шлюб. За чотири роки вона жодного разу не зверталася за цією самою допомогою, натомість беззастережно довіряла йому в справах і не пхала туди свого носа.
Настала і його черга виконати обіцянку. Хоч би із Софією нічого не сталося. У такому випадку відповідальність за її дочку ляже на нього.
Тимур клацнув вимикачем і заплющив очі від яскравого світла. Відчинив шафу, дістаючи одяг.
— Ти куди? Вимкни світло, я ж сплю, Огнєв! — обурилася Настя.
— У мене справи, — відмахнувся від неї Тимур, навіть не повернувши своєї голови до дівчини.
— Які можуть бути справи о першій годині ночі?
— Важливі. Спи.
Тимур залишив спальню і швидким кроком спустився сходами на перший поверх. Схопив зі столика ключі від автомобіля, перевірив, чи не забув документи, і вийшов у гараж. Зізнатися чесно, їхати нікуди не хотілося, дивитися на якусь дитину — теж, розбиратися де Соня — ще більше. Але тривога всередині нього наростала за дівчину, а ще відповідальність не дозволяла начхати на все й лягти спати далі.
Спочатку Сніжана… або як там лікар сказав дочку звати? А потім він займеться пошуками Софії.
На вулиці непроглядна темрява. Навіть місяця з-за хмар не видно. Тимур завів двигун, кілька хвилин прикинув у голові, що робити, якщо Соню не знайдуть до ранку. Імовірніше за все, попросить няню приїхати придивитися за дівчинкою до нього. Потім натиснув на газ і виїхав на дорогу.