ХХV

…

- Сьогодні принцом балу буде Олександр Бестрашний, - оголосив ведучий, хвилина паузи, - а принцесою Кучерук Олександра.

Хто? Я? Що? Як так може бути? Невже це правда?

- Прошу піднятися на сцену, - говорить далі ведучий.

Всі присутні дивилися на мене і  підштовхали мене до сцени. Там уже стояв Саша. Ведучий надягнув спочатку другу корону, а потім мені маленьку тіару.

- А зараз ця казкова пара станцює нам вальс, - продожив ведучий.

Ми пішли на середину залу, і тут почулася музика. Увесь танець на нас дивився Влад якимось поглядом, ревнощі? Та цього не може бути.

- Знаєш, я ще не бачив, щоб мій друг поводив себе так, - сказав Бестрашний.

- Як?

- Закохано, він піклується про тебе. Недавно розповів, що ви підписали угоду. Сказав, що лише гра, проте мені здається, що все навпаки, - слухаю мовчки, та не може цього бути.

- Ні, тобі лише здалось. Такого не буде.

- Тоді чому він дивиться таким поглядом, що хоче забрати тебе, хоча знає, що в мене є дівчина.

- Це нісемітниця.

Музика стихла, я поспішила підійти до Даші, а то щось вона виглядає сумною.

- Дашо, все гаразд?

- Так, - відповіла.

- Можна я заберу красунню? – запитав Саша.

- Так, - промовила я.

І хлопець повів подругу на танцпол, вона ж не образилась, що я танцювала з її хлопцем? Де Власов? Пішов? Він лише появився біля мене під кінець вечірки, коли ми вже всі зустрічали ранок. От так пройшов мій випускний.

…

Сьогодні  вечером приїхала до бабусі, де зустріла свого Влада.  Вирішила послухати його, але з умовою, що коли все закінчиться, він розповість мені.

Завтра піду погуляти, а зараз допомогти родичці з вечерею і лягати спати. Так добре бути на природі, без всяких новітніх технологій, та й немає часу на них.

Встала дуже рано, допомогла по господарству, взяла книжку і пішла на річку.

- Бабусь, я піду на річку.

- Іди, дитинко, - відповіла мені.

Книжка була такою цікавою, що аж в обід прийшла. Старенька приготувала багато їжі, щоб ми підкріпились. Але це не виглядало, що на двох, а на цілу бригаду.

- Я так багато не з’їм.

- Не хвилюйся через фігуру, вона у тебе чудова, - промовила вона.

- Знаю, але це справді багато, - з посмішкою промовила я.

- Давай їж, а там подивимось.

- Добре.

- Тільки спочатку помий руки.

- Ну, баб.

-Давай швидко, ти вже не маленька дівчинка.

Повернувшись на кухню, бабуся вже чекала за столом.

- Онуко, а де твій чоловік? – запитала вона  й подивилась  на мене уважним поглядом.

- У нього робота, - коротко відповіла.

- Такий молодий і вже цілими днями в роботі.

- Так, - і тут вирішую її запитати те, що без неї не зможу знайти. – Ба, пам’ятаєш хлопчика з яким, я тут гралася?

- Так, а що?

- Може ти знаєш, що він попросив залишити, щоб він мене впізнав?

- Навіщо тобі? Ти вже маєш чоловіка, - здивувалася.

- Так, але ж цікаво, а то я забула. Розкажеш?

- Добре, все одно не відстанеш від мене поки не розкажу. Ти з ним усі канікули проводила, то до річки ходили, то по шукали пригоди на свою голову. Одного разу ти принесла хустинку, сказала, що він подарував і за цим знаком тебе може впізнати. Наче знав, що щось має статися. Коли їхня родина потрапила в аварію, дідусь та бабуся цього хлопчика переїхали в місто до них. Від тоді я втратила з цими чудовими сусідами зв’язок. Незнаю, де вони.

- А де зараз ця хустинка?

- Ми не говорили тобі про аварію, і ти незнала причини, чому він не приходить. Думала, що він спеціально робить, і стала злитись. І одного дня хотіла викинути цей подарунок, але я не дала тобі цього зробити. Хустинка стоїть у моєму шкафу.

- Можна я її заберу?

- Так, звісно це ж твоя річ, але якщо не будеш хотіти підпалити, -  я подивилась на неї такими здивованими очима.

- Не дивись, на мене так.

Хустинка велика, малинового кольору. На цьому фоні намальовані великі троянди. Такі чудові. Тепер я маю доказ, що я його та сама. Але як це зробити? Чи слід все залишити як є?

Влад не дзвонив мені, вже третій день минає, а хлопець мовчить. Як там він? Все з ним добре? Чому я не дзвоню? А тому, що він суворо мені заборонив це робити.

…

- Все зібрала?

- Так.

- Добре, що ти мене слухаєшся,- сказав Власов.

- А що мені ще залишається?

- І ще одне не дзвони до мене, чекай поки сам тобі зателефоную.

- Але…

- Ніяких але, ти ж хочеш, щоб я потім тобі розказав,- кивнула головою, - тоді слухайся.

- Це шантаж.

- Як є.

…

- Катю, піди в магазин, - попросила бабуся.

- Добре. А що потрібно купити?

- Хліба, можна ще морозиво, а то дуже спекотно тут.

- Гаразд.

Переодягнувшись, пішла за покупками. У селі є один магазин, оскільки тут не багато людей. Більшість із молоді поїхали шукати кращу долю в місті чи в іншій країні. Проте були ті, які навпаки тікали від шумного мегаполісу, але їх було дуже мала кількість. Продавчиння привітна весела, порадила мені все свіженьке. Та якесь у мене є погане передчуття.

Біля магазину, стоїть якась дивна чорна машина. Звідки тут може з’явитися такий шикарний автомобіль? Тут можна побачити лише маленькі старенькі або коні. Але точно не таку. Піду вже до бабусі чим дивуватися цій залізяці.

Пару хвилин йду, але чую як хтось їде за мною слідом. Так, а тепер головне не повертатись, то мені все привиділось.  Машина, яка була біля магазину, швидко проїхала біля мене і перегородила дорогу. Що це значить? З неї виходять два великана і починають до мене підходити. Повертаюсь і починаю бігти, але ще одна машина приїхала і мене просто оточили і немає куди бігти. Поки хвилину думала, один із великанів взяв мене за руку. Дуже сильно.

- Що вам потрібно? – запитала їх.

Ніхто не відповідав, кричу, хочу вирватись, кусаю, та все марно. Інший незнайомець якоюсь ганчіркою приклав до мого обличчя. Я так хочу спати. Темнота.