52

Четверо вечеряємо в тиші. Аня розповідала про свій день, Настя лише киває на мої питання. Проте скоро хочу це виправити, особисто й цим займемося на нашому невеличкому відпочинку. Її психолог порадила так зробити.

- Аню, Насте,  ви знаєте, що їдете завтра на декілька днів? - запитує Власов.

- Так, - відповідає за обох маленька зіронька. - Ми з мамою поїдемо. А ти поїдеш з нами? - підіймає свій погляд на свого батька.

- Поїду, але пізніше, - відказує Принц і дарує їй короткотривалу посмішку й продовжує далі їсти.

- Хто доїсть, тому даю цукерку, - кажу, піднімаюся з стільця й дістаю з високої полиці коробку з солодощами.

- Я, я, я вже поїла,-весело викрикує донечка. Даю їй у руки одну шоколадну цукерку. - Дякую і ще Насті вона поїла, - поглядом показує на свою молоду тітку.

- Ось, - даю дівчинці солодке.

- Ми підемо гратися, - повідомляє Аня, встає підходить до Насті, бере її за руку й повела за собою.

- А мені? - запитує Власов.

- Ось, - простягаю йому цукерку, потім знову повертаю коробку на високу полицю.

- Катю, може…

- Не потрібно, - перебила його й вийшла першою з кухні.

Не хочу чути ніяких зараз від нього пояснень. Настя почала робити уроки, я ж з Анею розмальовували білі аркуші паперу. Потім усіх малих мешканців цього дому були водні процедури, казка й сон.

Зідзвонилася з подругою, говорили про буденні справи, слова про розлучення не прозвучали. Не хочеться когось посвятчувати на даний час у такі сумні деталі свого життя. Більше за вечір не бачила Влада, він знову замкнувся у своєму кабінеті. Голова почала боліти від сьогоднішніх сліз. Очі відразу заплющилися, коли лягла на ліжко. Ранком прокинулася, докладаю деякі речі у валізи. Після сніданку одразу пішли у коридор одягатися, таксі вже чекає на нас.

- Аякже поцілунок мамі? - запитує маленька зіронька, коли водій складає наші сумки в багажник свого автомобіля. 

Дитячі очі дивляться на дорослих. Я з Принцом обмінюємося поглядами. Несміливо підходить чоловік і цілує в щоку й обіймає за талію.  Мої руки у відповідь не обіймають. Він помітив, але не зробив із цього якоїсь трагедії.

- Бувай, - попрощалася і, не чекаючи відповіді, сіла в таксі до своїх дівчат і зачинила дверцята машини.

Через дві години дороги ми приїхали до моєї бабусі. Вона нас привітно зустріла й одразу запросила до столу, який вже ломався від їжі. Потім почали допомагати родичці по господарству. І дуже швидко минув день. Після ситної вечері всі грали настільні ігри. І рано лягли спати, в одній кімнаті спить бабуся Тетяна, в іншій кімнаті я з Анею на одному дивані, а Настя сама на перині. 

Прокинулися під співи півня зранку, бабуся як завжди раніше за всіх встала й вже нам приготувала сніданок. Вмившись холодною водою обличчя, поспішили їсти.

- Привіт, - телефоную до Влада.

- Привіт, - відповідає на тому боці розмови.

- О котрій годині приїдеш? - стою на ганку, сонце яскраво світить, сніг розтанув, лишаючи болото.

- Сьогодні не зможу, - коротко й ясно відповідає. - Ще щось?

- Ні, - хочеться запитати про його справи, але ніяк не наважуюся.

- Бувай, - й вимкнув слухавку.

Ну, й нехай. Не вічно ж мені тягнути на собі ініціативу. Після обіду дівчата гралися на подвір’ї, а я допомагала бабусі по господарству.

- Мамо, мамо, - гукає мене донька, вибігаю з хати, руки у тісті.

- Що таке Аню? - запитую і переводжу на погляд на сестру Принца, вона тримає маленького білого кролика й посміхається. Мила картина.

- Катю, глянь, який він милий, - я в шоці, перші слова чую від Насті через два місяці смерті її батьків. Сльози стікають не від суму, а від радості. Підходжу й обіймаю.

- І справді він милий. Насте, скажи ще щось, будь ласка, - прошу її, хочеться вірити, що це мені не примарилося.

- Катю, дякую, що привезла нас сюди, - обіймає мене у відповідь.

- А мене? - підбігає маленька зіронька й приєднується до наших обіймів. Звук камери.

- Перепрошую, не втрималася й сфоткала вас, - відказує бабуся Тетяна з посмішкою на обличчі. - А тепер Катю залиш дітей і пішли доліплювати вареники.

- Йду, - підіймаюся і повертаюся назад до роботи.

І ще один чудовий день закінчився, який приніс велике щастя. Вечером поговорила пару хвилин з батьками і подругою по телефону. Настільні ігри, казки, сон.

Усю ніч крутилася, ніяк не могла заснути. Встала десь о восьмій годині. Поснідали й почали всією родиною займатися рукоділлям. Стук у двері. Хто це може бути? Відчиняю двері й бачу Власова.

- Привіт, - посміхається, у руках тримає квіти.

- Привіт, - і пропускаю його в середину.

- Хто там? - питає родичка і заходить з дівчатами у коридор.

- Тато, - підбігає обійматися до нього Аня.

- Добрий день, - вітається Принц, навприсядки сидить й обіймає доньку.

- Добрий день, Владику, - відповідає старенька. - Ти вже приїхав їх забирати? Їм тут ще два дні бути.

- Ні, я тут з ними пару днів побуду, якщо Ви не проти, - піднімається й дивиться на неї щирими очима, а де поділася його холодність? Невже, знову грає роль. Закочую очі.

- Я не проти, - відказує рідна.

- Ось, - вручає їй у руки один букет.

- Ой, що ти любчику, - засоромилися вона й пішла шукати вазу.

- Привіт, сестро, - підходить до неї й обіймає.

- Привіт, братику, - вітається Настя і дарує йому посмішку.

- Насте, ти знову говориш?! - шоковано дивиться то на свою сестру, то на мене.

- Так,  вчора почала, - посміхається і показує йому язик, і вибігає з коридору, Аню за нею побігла.

- Як це трапилося? Чому я не знаю? Чому не зателефонувати й не сповістили таку чудову новину? - веселішає на обличчі, сідає на дерев’яний стілець, який стояв позаду.

- Ти завжди в роботі, коли тобі справа до інших? А, точно на декілька годин на вихідних і то в той час, коли мене немає поряд, - дорікаю Принцові, хоча немаю цього робити, адже скоро ми розлучаємося.