51

Підіймаю смартфон і підключаюся до розмови:

- Добрий вечір, я дружина Власова. У якій лікарні знаходяться моя свекруха й свекор?

- У центральній, стан дуже поганий, - Принц сидить у шоковому стані  на підлозі.

- Що з ними трапилося? І з ними була присутня дитина?

- Ні, ніякої дитини не було. Сталося ДТП.

- Дякую. Ми зараз приїдемо, - вимикаю слухавку, присідаю біля коханого й обіймаю його. - Все буде добре, - гладжу по спині, - пішли одягатися і поїдемо в лікарню.

- Ти права, - піднімається, руки трусяться. Забуваємо про суперечку й образи.

- Давай, я краще поведу машину? - пропоную, розумію, що з таким станом ще й увечері не можна за кермо.

- Гаразд, - погодився і ми вийшли з дому.

Усю ніч ми сиділи біля операційної у коридорі, забули про сварку й не вирішені питання, мовчки очікували результати. Добре, що Настя сьогодні залишилися ночувати у  подруги. І ось приблизно о першій годині ночі виходять лікарі.

- Ну, як там? - підійшов ближче до одного лікаря Власов.

- На жаль, нам не вдалося врятувати Ваших батьків, прийміть мої співчуття, - й пішов у якомусь напрямку. По моєму обличчі біжать сльози, шкода їх.

- Ти говорила, - бере мене за плечі Принц і трясе, - що все буде добре. Знову, знову збрехала! Чому все так? - стікають солоні струмки чоловіка мені на руки.

- Я не знала, що все так станеться. Мені самій погано від цієї ситуації, - обіймаю чоловіка. - Пішли нам потрібно поспати, - беру за руку й веду до машини. 

У дорозі любий заснув, тому вирішую його не будити і лягла спати, теж, у машині.

- Катю, чому ми спимо в машині? - розбудило питання чоловіка.

- Не хотіла тебе будити, - відказую сонно, - думала, що більше не заснеш, - шия болить, але нічого страшного.

- Це мені не приснилося? Ми справді були в лікарні?

- Так, - сумно відповідаю, - пішли розігрію вчорашню вечерю, наберемось сил і заберемо Настю від подруги.

- Гаразд, - його погляд став холодним як лід, добре, що хоч не відмовляється від їжі. 

Новина про загадкову смерть багатіїв розлетілася по всій країні. Чому загадкова? А, тим, що хтось навмисне зіпсував гальма. Винних досі шукають. 

Влад після похорону своїх батьків перетворився на холодного звіра, не тільки на роботі, а й вдома. Задає короткі питання як по графіку вечером і, отримавши, задовільну відповідь і далі їсть мовчки. Спить 3 - 4 години на день, днем працює, а вночі шукає вбивць своїх батьків, і саме головне ніхто не може зрозуміти справжніх мотив вбивства.

Настя тепер живе з нами, я із Принцом оформили опікунство над нею. Смерть її близьких, теж, не пройшла безслідно. Замкнулася у собі, перестала розмовляти, лише киває. Це всього пройшов місяць після трагедії.

Ніякого весілля не буде. Здається, що скоро й наш шлюб розпадиться. Мій чоловік ночує в іншій кімнаті, ба  більше може заснути на роботі й не приходити днями. Хочеться якось його втішити, дати підтримку у такий час, але серце коханого стало крижане. На вихідних він проводить пару годин з донькою і сестрою, але без мене. Чому? Незнаю. Можливо він досі злиться через спогади, які вирішили повернутися або від того, що не одразу розказала всю правду. Почекаю ще, якщо нічого не зміниться, то прийдеться вдатися до рішучих дій.

Минув місяць і все залишилося у глухому куті. Весна. Сніг починає танути, десь вже з’являються підсніжники. Поки мій чоловік сидить у власному кабінеті, я дістаю валізи, які вже припали пилом, збиратиму речі.

- Що це? - без стуку заходить у ‘’мою кімнату’’, спить ж він у гостьовій, і перший раз за довгий час зайшов сюди й застав, коли я закінчила збирати другу валізу.

- Збираю речі, - не дивлячись на нього, відповідаю й закриваю валізу.

- Навіщо? - встаю з підлоги, сідаю на ліжко й дивлюся в його холодні очі.

- Бо вирушаю у невеличку подорож, - дарую чоловіку свою посмішку.

- Нічого не зрозумів, - хоче підійти ближче.

- Стій, - і він зупиняється, - ти мені не дозволяв входити в твою кімнату, тому стій, де стоїш. Скажи, що хотів і можеш йти, - суворо промовляю.

- Я хотів сказати, що хочу подати на розлучення, - серце розпалося на дрібні шматки, але перед ним я зараз плакати не стану.

- Гаразд, коли я з дітьми повернуся, тоді підпишу документи, - без тремтіння в голосі сказала.

- Ви нікуди не поїдете! - забороняє Власов.

- Поїдемо, - стою на своїй думці.

- Я не дозволяю, - суворо дивиться, брови насуплені, кулаки зжаті.

- Я не питала дозволу, лише повідомила. Завтра раном з Анею і Настею поїду до своєї бабусі в село. Не там, де ми були, а в інше, - ставлю до його відома й лягаю на ліжко, не скоро ще їхати в школу й в дитячий садок.

- Останнє слово за мною, ти можеш їхати сама куди хочеш, але Аню і Настю не дозволю брати.

- Я маю таке, саме право як і ти над їхніми життям, тому вони поїдуть зі мною. І чого ти це раптом зацікавився нашим буденним життям? - сідаю й дивлюся в його зморене обличчя. - Ти за два місяці став холодним звіром. Днями на роботі, а вночі шукаєш вбивць. Раз лише раз за день можеш із нами поговорити й то одні й ті, самі питання як по сувору графіку. Виглядає, що лише для формальності питаєш як робот чесне слово. Так, ти проводиш пару годин у свій вихідний, тільки з сестрою і донькою, а мене навіть близько не підпускаєш. Хочеш розлучення? Ти його отримаєш. Втомилася чекати, тому рішення твоє чудове. Проте Аня й Настя після нашого розриву будуть у моєму житті. Тому ми завтра їдемо на декілька днів. Навіть, якщо не побачив мене з валізами, ти б не помітив нашої відсутності, - закінчую монолог, лягаю і відвертаюся до нього спиною.

- Гаразд, їдьте, тільки зі мною. 

- Ні, я  їду від тебе, а не бачити твою похмуру фізіономію, - відказую. - Там нам прийдеться спати в одній кімнаті, ти до цього не готовий.

- Зробимо тоді так, перший день ви там проведете без мене, а на другий приїду й буду з тобою спати на одному ліжку.