45

- Бо ти досі мене не кохаєш, - відходжу в сторону й дивлюся в його очі, намагаюся прочитати там його емоції, але не вдається.

- Це так важливо? - запитує і дивиться серйозним поглядом.

- Так, дуже, - беру футболку й одягаю її на себе. - Я хоч тобі подобаюся? Чи тільки так як об'єкт на стосунки на одну ніч? - шукаю в шкафу піжамні штани, він бере свою футболку у руки, повертаю голову й бачу як чоловік одягає її і лягає на свій бік ліжка. 

Знайшовши штани, одягаю і, теж, лягаю, накриваюся теплою ковдрою. Змішані почуття всередині в мене. Чому Влад не відповідає на таке важливе питання. Хочеться сказати, що й так видно, що є маленька крапля зацікавлення у його очах.

- Катю, ти ще не спиш? - гукає Принц після пару хвилин паузи.

- Ні, що ти хочеш? - відказую із заплющеними очима.

- Я хочу цю відповідь дати завтра, - впевненим голосом відповідає, підсувається ближче. - Можна тебе обіймати всю ніч?

- Гаразд, проте ніяких зайвих приставань, - погоджуюся і одночас попереджаю, - хоч один зайвий рух і спатимеш на підлозі.

- Буду поводити себе добре, - запевняє мене у своїх гарних манерах, - а можна дещо попросити?

- Поцілунка на ніч не буде, - думаю саме це Власов хотів сказати.

- Хахаха, - сміється тихо на дівоче вухо, - я хотів попросити зовсім інше, але й не проти й такого повороту подій,  - щоки палають, добре, що вимкнене світло у кімнаті  й цього не можливо побачити. 

- А що хотів? - розплющую очі, цікаво почути його прохання.

- Повернися до мене обличчям, а до дверей задом, - пепрша частина речення романтична, а друга забавна. Посміхаюся і повертаюся, і носом занурююся у футболку Принца, і  обіймаємо одне одного, у такій позі засинаємо.

Ранок. Прокинулася раніше за Влада, вилізаю з теплих обіймів. Взуваю домашні капці, та йду у ванну кімнату, роблю всі водні процедури, далі заходжу в дитячу кімнату будити Аню, не з великим захватом прокинулася донька. Батьки прокинулися і почали куховарити, коли ми сідали за стіл снідати до нас приєднався Принц і всі п'ятеро почали їсти.

Після цього Власов сам завів нашу дитину в дитячий садок, я ж поспішала на роботу. Керівник хоче, щоб негайно повернулася до нормальної роботи. Проте шокую його тим, що хочу звільнитися по власному бажані через сімейні обставини. Він не охоче погодився підписати заяву,  але після вихідних потрібно буде відпрацювати два тижні.

Про своє таке рішення нікому на даний час не повідомлятиму. Коли поверталася додому, то почався дощ, добре, що на машині, а то б промокла до нитки. Батьки цю ніч не будуть ночувати у нас, поїхали з новими друзями на пікнік, де будуть ночувати в палатках, а завтра по обіді повернуться. 

Тож, я зараз буду на квартирі сама. Вирішую набрати собі гарячу ванну з піною посеред білого дня. Ввімкнула кран, кинула бомбочку для ванни. Музика весела лунає по всьому дому, танцюю. Потім зменшила звук і занурилися у воду й починаю літати у хмарах, думати про минуле, теперешнє... 

І саме, що лякає це майбутнє. Ніколи не можемо його передбачити чи хоч на якийсь момент торкнутися. Чи було б правильним, якби ми знали, що буде з нами через кілька секунд, хвилин, годин чи років? Мало ймовірно, якби людина знала, що через пару місяців помре, вона б  раділа життю. 

Але ж нам у більшості завжди хочеться знати майбутнє. І всі хочуть бачити його прекрасним, а не таке, яке може бути насправді. Краще жити тоді не майбутнім, а теперішнім. Усе легко, жити ніби це і є твій останній день на цій планеті. 

Чому ж не варто покладатися на минуле? Напевне, тому, що хоч знаєш, яке воно було, але ніяк вплинути на сказані слова чи рішення не зможеш. Чи все таки можна змінити минулі події? Або хоч якось вплинути? Для мене це досі велика загадка. А ви живете яким часом?

- Упс, - чую чоловічий голос, здригаюся і розплющую очі й бачу як до мене у ванну кімнату зайшов особистою персоною мій чоловік.

- Владе, вийди звідси! - намагаюся під піною приховати своє голе тіло, а то Принц стоїть біля дверей і розглядає своїм пильним поглядом.

- Чому? Двері були незамкнені, - не слухає мого прохання.

- Хто ж знав, що ти повернешся так рано, - бурмочу собі під ніс. - Вийди, геть, геть! - однією рукою кидаю у нього піну, яка не долітає. Дідько. Обурююся і відвертаю голову до стіни.

- Я вийду, лише за однієї умови, - чути кроки у мій бік, - якщо ти поцілуєш мене, - на вухо говорить хриплим голосом, - а якщо скажеш ні, то я залізу до тебе.

- Погоджуюся, лише на поцілунок, - повертаю голову й дивимося одне одному у вічі. 

Це так захоплює й манить одночасно. Власов нахиляється ближче до моїх вуст і цілує, руками охоплює дівоче обличчя. Чудово. Шикарно. Прекрасно. Беру у руки піну й кладу її на чоловічу голову.

- Ей, - відсторонюється від губ, - що ти робиш?

- Нічого, - й починаю кидатися мильною зброєю.

- Перестать, - відходить від дверей, але я встигла його добряче намочити.

- Хахахаха, - сміюся і згадую, що зовсім гола й ховаюся під піною.

- Зникла твоя сміливість?! Хахааха, - тепер він сміється.

- Владе, вийди, я виконала твою умову, - нагадую про нашу домовленість.

- Йду, йду, - виходить з ванної кімнати.

Коли за ним зачинилися двері, встаю і з обох боків замикаю їх. Витираю тіло рушником і одягаюся у чистий одяг. Добре, що взяла його з собою:) Феном висушую волосся, заплітаю одну косичку. 

Заходжу у спальну кімнату, нікого немає. На ліжку стоїть червоного кольору коробку. Підходжу ближче й обома руками відкриваю. Дістаю записку. 

Одягни цей чудовий наряд і спускайся до своєї машини. Буду чекати тебе там.

p.s. Твій Влад

Це у нас буде побачення? Може, я сплю? Щіпаю себе за праву руку. Ауч, боляче. Отже, це не мої фантазії. Відкладаю папірець на ліжко й дістаю з коробки чорну, довгу, елегантну сукню, з переду вона схожа на ділову, але ззаду є великий виріз, який оголює всю спину. Під нею є ще туфлі такого самого кольору.