40

У ту ніч ми спали втрьох. На вихідних вчили з Анею вірш, гуляли всією родиною по парку, з'їли трішки морозива. Потім почалися робочі дні. 

Ранком спочатку завели Аню у дитячий садок, далі Власова завезла на процедури. Коли повернулися додому, то я робила їсти, прибирала, займалася своїми хоббі. Влад, теж, працював аж до пізнього вечора.

Минув тиждень. Проте Принц нічого не згадав. Він п'є таблетки та їсть горіхи, щоб покращити пам'ять, та спогади, які втратив. Від цього сумно. Чоловікові, також, не подобається така ситуація. Але цих сім днів не були ж такими трагічними й нудними.

Навпаки у нас на днях сталася маленька перемога. Донька нарешті може спати одна в своїй кімнаті, обіймаючи, улюблену іграшку. Це було не легко добитися результату. Кожну ніч, коли дитина засинала під різні казки і, ніби, спала міцним сном, прибігала в спальну кімнату й вмощувалася по середині ліжка. 

Наші стосунки з коханим стоять на місці. Поцілунки в щоки або обійми, коли дивиться донька або, щоб інша публіка бачила. Коли опиняємося лише вдвох, то поводемо себе як друзі. Часом  він допомагає мені з прибиранням і приготуванням їжі.

Мої батьки телефонують майже кожен день, щоб запитати як у нас справи. Ніна Іванівна кожного дня, теж, дзвонить. Андрій з Данієлою поїхали в Лондон, щоб провести довгожданну відпустку у столиці. Алан із Машею граються з сином, який захворів на вітрянку. Деколи вечорами листуюся із друзями у соціальних мережах. Про Сашу знаю, що  у нього все добре, працює днями й ночами. 

І забула сказати, що коханому не потрібна коляска. він тепер може пересуватися за допомогою милиць. Осінь скоро закінчиться. Цілими днями дощ ллє як з відра. Незабаром у Ані буде виступ. Вірш вона вивчила, а ось костюм досі не готовий. Її роль  -  сонце. 

- Аню, ти вже поснідала? - запитую, а сама у ванній кімнаті доплітаю свою свою другу французьку косу.

- Так, - відповідає маленька зіронька.

- Владе, допоможи Ані одягнутися, - прохаю свого чоловіка, який поки що працює в онлайн режимі. 

- Добре, - погоджується Принц.

Через пару хвилин я з донькою одягнені в осінні куртки й взутті в теплі чобітки стояли на порозі. Власов нас проводжав, спочатку надів маленькій зірочці шапку, поцілував у щоку. Потім підходить до мене. Обіймає й цілує мимовільно в губи.

- Гарного вам дня дівчата, - побажав коханий.

- І тобі, - цілую його в щоку, беру за руку дитину й виходжу з квартири.

Завела доньку в дитячий садок. А сама пішла на роботу, потрібно принести декілька проєктів, які я зробила вдома. Після роботи забігла в магазин. Купила крупів, овочів, рибу.

- Я вдома, - повернулася додому аж по обіді. 

Розуваюся, знімаю шапку й куртку. І заходжу в спальну кімнату. Принц сидить як завжди за ноутбуком і нікого, і нічого не помічає.

- Владе, ти пообідав? - цікавлюся, стоячи біля дверей.

- Ні,  - відказує, закриває ноутбук, - нам потрібно поговорити терміново, тому за їжею ми повинні обговорити дуже важливі питання.

- Тоді піду щось розігрію, - повертаюся до нього спиною і маю намур покинути кімнату.

- Ні, - заперечує чоловік.

- Що? - повертаюся тепер до нього обличчям. Сам казав, що нам потрібно поїсти, а через пару секунд змінює свою думку як вагітна жінка.

- Я замовив нам піцу, - встає і йде, спираючись, на милиці.

- А, зрозуміло, - разом заходимо на кухню. - Дякую, - сідаю за стіл, на якому стоїть дві коробки піц, відкриваю їх.

- Смачного, - каже милий.

- Дякую, ще раз, - посміхаюся. - То про що ти хотів поговорити? - беру один шматок піци.

- Про наші наступні плани, - дістає сік із пакету і розливає нам обом по стаканах, і сідає напроти. - Катю, ти казала, що ми приїхали сюди тільки через твоє навчання. І я думаю, якщо ти закінчила здобувати освіту, то може повернемося назад в Україну?

- Я... , - і, ніби, задав він питання, але таке відчуття, що мене ставлять перед фактом. - Тобі не подобається жити тут? 

- 50 на 50. Я думаю, що до середини грудня владнаю усе тут, найду когось на цей філіал. І можемо повертатися назад на Батьківщину. Можеш звільнитися через три тиждні з  своєї роботи, - впевнено розповідає свій план, жуючи піцу.

- Ти зараз серйозно?! - відкладаю їжу в сторону й не добрим поглядом дивлюся на нього. - Хочеш, щоб я покинула роботу й поїхала? Спочатку запитуєш, а наступними фразами ставиш перед фактом, - встаю з місця, руками спираюся на стіл. - А мою думку не слід враховувати? Бо ми зараз типу не в справжньому шлюбі. Думку фіктивної дружини не потрібно питати?! Вона й без того має погодитися?! - переходжу на крик.

- Ти перебільшуєш, - спокійно відповідає і їсть далі, ніби, нічого не трапилося.

 - Справді? А що буде, якщо я скажу ні? - з викликом дивлюся на нього.

- Тоді ми розлучимося і кожен буде в тій країні. яка більше до вподоби, - випиває сік і дивиться на мене, його брови насуплені.

- Отак просто? Розлучення і все? Аякже наша донька? - невже, Владу так легко все викреслити з життя те, що я так довго чекала.

- Я буду до неї приїжджати, - спирається на спинку стільця.

- Коли? Скільки разів на тиждень? Чи може разів на місяць? Чи ще краще на рік? - голосно задаю питання.

- Потім це вирішемо, - втрата пам'яті допомогла йому стати спокійним?

- Аррррррр, дістав, - виходжу з кухні й гучно грюкаю дверима спальної кімнати.

Все ж було, майже, нормально. У мене є робота, яка подобається, але... Є одне але. Я, теж,  сумую за домівкою, було б чудово жити не далеко від батьків і друзів, більше б проводили час разом. Я б погодилася на його план, та він сам усе зруйнував.

Розлучення йому подавай. Що при кожній нашій проблемі він буде нам пропонувати розірвати стосунки? І начебто нічого не було?! Від цього на душі стає гірко, наче з'їла не піцу, а цілий лимон чи пуд солі за один раз. Лягаю на ліжко животом, лице занурене у подушки.