26

Теперішній час...

- Ей, Катю, ау, - виводить мене з моїх спогадів Маша.

- Тут, я тут, - відповідаю.

- То що будемо робити? - запитує Андрій.

- Кажу ризикнути, - сміливо й впевнено каже Саша, - ще потім буде дякувати, що об'єднав два юних серця.

- Вирішувати тільки тобі, - звернулася подруга до мене.

- Згодна, - після кілька хвилин мовчання пролунав голос, - немає, що втрачати.

- Все буде тіп-топ, - Безстрашний запевняє. - Завтра вранці підеш його і відвідаєш, - посміхається друг. 

- А обручки? - запитує Алан.

- У нього на шиї як і у мене має бути обручка. Одягну йому завтра на палець і все ніяких сумнівів про наш шлюб немає.

- Так, не піде. Потрібно її одягнути на палець Влада до твого приходу, - відмовляє Рятівник. 

- І як це зробити? - запитала Маша.

- Є у мене ідея. Попросити одну з медсестер за певну плату зробити, - запропонував Безстрашний.

- Ні, ризиковано, - відказує Алан, - ми самі повинні пробратися і одягнути обручку до приході Каті в статусі законної дружини.

- Коханний, - звернулася подруга до чоловіка, - як же ми туди потрапимо? Якщо в нас не вийшло тоді просто відвідати, а тут аж зайти дуже далеко доведеться. 

- А ми тепер підемо іншим шляхом, - загадково посміхається друг. 

- Що ти вже придумав? - запитує Андрій. 

- Я лікар, - відповідає він.

- І що? - не до кінця не розумію, до чого його тут професійна діяльність. 

- У тебе зв'язки у цій країні? І вони нам допоможуть? - висловилася Маша свою версію про розвиток подій.

- Ні, - заперечив думки дівчини Алан, - ми вдамо з себе лікарів і так надягнемо Владові обручку. Одягнемося у білі халати й все місію виконано.

- І коли ми це зробимо? - запитую я.

- Не ми, а я, Андрій і Саша, а ви дівчатка будете сидіти вдома. Сьогодні вночі.

- Я хочу з вами, - висовує свою кандидатуру Маша. 

- Ні, - забороняє її чоловік, - ми швидко з хлопцями зробимо справу й повернемося.

Друзі поїхали в лікарню. Я, Маша й  Мері залишилися удома бавитися з Авророю. Потім заколисала дочку спати. Новин від юнаків досі немає. Надворі стемніло, не чути пташиного співу. У кімнаті тітки сидемо троє і п'ємо чай, хтось з цукром, а хтось без нього. 

- Катю, - звернулася до мене подруга, яка сидить напроти й тримає чашку у руках, - а як Влад не впізнав своєї дитини?

- Ти маєш на увазі родинну пляму? - вона киває. - Ця пляма знаходиться на правому лікті моєї дитини як і у Влада. Проте він не дивився туди, маля завжди при ньому було одягнена. Коли Принц там змінював підгузок, то не ж не знімав кофтинку. А коли купав доньку, теж, не бачив, бо вона була замотана.

- Тобто? - не зрозуміла Маша.

- Ну, так роблять, щоб дитина краще адаптувалася до води, - пояснила Мері й зробила новий ковток теплого чаю. 

- Де наші хлопці? Сподіваюсь, у них там все добре, - поклала чашку на маленький круглий стіл я.

- Скоро прийдуть і принесуть нам веселу звістку, - запевнила родичка.

Минула година, а друзів такі не має. А телефонувати їм суворо заборонили, щоб не відволікати. І через тридцять хвилин почувся стук у двері. Пішла їх відчиняти й на порозі з'явились Алан, Андрій і Саша. Пропускаю їх в середину й зачиняю двері. І наша компанія знову опиняється на кухні. Всі сидять, лише Андрій стоїть і дивиться у вікно.

- Ну, і як? Як все пройшло? - не в силах чекати пояснень атакувала своїми питаннями подруга. Мені, теж, цікаво. Не розумію, чому досі ні один із них не промовив слова.

- Ми, - першим вирішує заговорити Алан й знову триває пауза, - ми... ми...

- Що ви? - тут вже не витримую я.

- Ми, - продовжує хлопець, - ми це змогли! - радісно викрикує.

- Тш-шш-шшшш, - пригрозила йому Мері, яка ввійшла до нас. Всі почали посміхатися, але тихо, щоб не розбудити дитину. 

- Ну, розповідайте як провернули? Як обдурили цих лікарів? - питає Мері. -  А Ніна Іванівна? Теж там була?

- Зараз вам усе розповімо, проте не перебивайте, - каже Алан, жіночий рід кивнув  і він продовжив. - Під'їжджаємо ми  до парковки лікарні.  Спочатку виходить Андрій і Саша, вони перед цим одягнулися як охоронці. Форму охоронця цієї лікарні  ми купили на ринку. Хоча продавців обдурили, що забули свої бейджеки, але за сто євро, вони заплющили очі. 

Дурні, от звідки у нас ''охоронців'' може бути така велика сума. Так повертаємося до місії. Наші хлопці одягнули чорні маски, коли зайшли в середину. У цій лікарні повсюди стояли камери, тому Андрій і Безстрашний пішли до гоолвного кабінету охоронців. А тим часом я переодягнений у лікаря через чорний вхід пробрався у будівлю. Довгими й білими коридорами шукав відділ реанімації.

Знайшов завдяки охоронцям, які стояли біля входу цього відділу. Можемо подякувати Владовій мамі за таку чудову підсказку. Вони подивились на мене грізними поглядами й пропустили. Далі в кінці коридору знову виднілись чоловіки у чорних суворих костюмах. А на лавці біля них сиділа жіночка. 

Тихо, тихо йду. У навушнику звучить від Андрія, що камери вимкнули, проте часу обмаль. Ніна Іванівна вся заплакана й зморена прямує до виходу. У мене аж у піт взяло. Думаю, усе місія провалилася. Проте за білою маскою, шапкоюі халатом не впізнала мене. Пройшла повз, а через кілька секунд гукнула:

- Лікарю, - обернувся до неї, жінка підійшла ближче, взяла мене за руки й промовила, - піклуйтеся про мого сина як за власну дитину, - каплі великі почали падати на мої долоні.

Кивнув їй, далі розвернулася і пішла до виходу з віділення.  Стоп, сльозам! Не зараз, не час. Йду до кінця коридора.

- Я хочу подивитися на стан свого пацієнта, - спокійним голосом промовляю, а серце моє дуже ритмічно б'ється, ще ніколи так не хвилювався. Вони лише кивнули й пропустили. Підходжу й дивлюся на свого друга, який підключений до апарату. Чути як його серце б'ється.

Трішки опускаю ковдру і находжу ланцюжок, де є обручка. Розумію, що якщо буду підіймати голову Влада, то це буде дуже підозріло. Дістаю із кармана халату маленький складний ножик і відрізаю ланцюжок, кладу в карман. Швидко одягаю Принцові на праву руку обручку і покидаю палату. Саша повідомляє, що камери ввімкнулися, коли я вже спускався на ліфті на парковку. І через пару хвилин хлопці прийшли і ми поїхали, - закінчив розповідь друг.