25

- Що тепер? - повернула голову у бік хлопця.

- Я бачу, що пограв назавжди, - зітхаючи, відповідає.

- Тобто? - хочу дізнатися думку водія.

- Катю, ти досі маєш місце для Влада в своєму серці. Не заперечуй, дійсне. Мені здається, ви ще будете разом. А запросив, панянко, на дружню й веселу пляжну вечірку, яку організовує друг.  То що друзі? - зупинив машину на узбіччі й обінюємося поглядами.

- Так, - посміхаюсь і обнялись.

- Вітаю, подруго, з першим днем дружби, - завів мотор і рушили далі.

- Дай свій номер, - попросила, щоб підтримувати з ним зв'язком, продиктував цифри. Думаю як його записати в телефонній книзі.

- Про що задумалася?

- Як підписати тебе. Андрій занадто банально. У тебе є якісь клички?

- Немає фантазії, щоб придумати нову? Хочеш скористатися чужою працею? Аякже авторське право? - кепкує юнак.

- Що так важко? - обурююсь і надуваю губи як мала дитина.

- У дитинстві мене багато хто називав Ад, Арій, Анек.

- Що? - здивовано питаю. - Так хіба скорочують твоє ім'я? - сміюсь дзвінким голосом.

- Так, мої молодші брати-близнюки. які молодші за мене на чотири роки.

- Аха-ха-хаааа-хаа. А друзі твої що? Так само?

- Ні. Вони мені дали бойове прізвисько. Ми грали то в індіанців, то маленькі війни з сусідньою вулицею. Коли був індіанцем, то кликали Непохитний тому, що ніхто не міг мене зрушити з місця. А коли, одного разу, з хлопцями пробралися до старого діда в сад по яблука, то нас, майже Іван Петрович упіймав на гарячому.

Проте я вчасно помітив його й вивів товаришів тихо, а сам попався. Дідуган добряче, тоді відлупцював паском по задньому місці. Зате я не ревів як маленька плаксива дівчинка, а гордо вистояв усі випробування. Хлопці почали шанувати за героїчний вчинок. І з того дня називали Рятівником. Потім інших кличок не мав.

- Веселе дитинство було у тебе, - посміхаюсь.

- А то, - гордо промовив і сам показав щиру посмішку.

- Дякую, що підвіз, -  розщебаю пасок безпеки.

- Та без питань. Ми тепер друзі. Звертайся у будь-який час. А твій телефонний номер? - згадав.

- Передзвоню завтра, - й вийшла з машини.

- Гаразд, бувай.

- Бувай, - й автомобіль зрушив з місця.

Відвідувачів багато стоять біля адміністратора в черзі, щоб заселитися або навпаки. Заходжу в повний ліфт, потім зайшла в свою кімнату. Хочеться лягти, але спочатку прийму теплу ванну. Ввімкнула класичну музику і відпочиваю у ванній кімнаті. 

Пообідала о другій годині дня, зателефонувала батькам і Маші. Подруга розповідала як у неї справи, а я про свої, але не говорила про вчорашню пригоду. Не хочу, щоб вона хвилювалася через це. Одягнула світлі джинси й футболку, накинула на плечі легку й одноас теплу кофту.

 У фо'є зустрілась із Луїсом, який приймав мене у готель. Якійсь він не дуже привітний. На території гарно сіяли ліхтарі. Десь можна у темних закутках натрапити на закоханих парочок, які вирішили усамітнися від усього Всесвіту, щоб належати один одному.

Моя прогулянка тривала тридцять хвилин. Потім піднялася до себе. Спати не хотілося. Вирішила подивитися якусь плаксиву мелодраму. Після фільму заснула міцним сном.

Прокинулася дуже рано. Поснідала у кафе, яке побудоване напроти готелю. Вирішую подзвонити Рятівнику, так я підписала Андрія, виходячи, з його історій. Гудок один, другий, третій... Напевно, спить.

- Алло, - пролунало на іншому боці.

 - Алло, привіт це Катя.

 - Дитя, чому так рано не спиш?

- Яке спати? Потрібно насолоджуватися світанком і сонячним днем. Чому це я дитя?

- А хто ти? 

- Катя, Катерина, велична і неповторна.

- Велично звучить.

- А то, Рятівничок.

- Хто? Хто?

- Я буду час від часу називати т6ебе Рятівником.

- Зрозумів, місіс Халепа.

- Ей, чому Халепа.

- А хто постійно шукає пригоди на однє заднє місце?!

- Не правда, не завжди, - обурююсь.

- Але я таки тебе так підпишу, - не здається хлопець, тримає свою думку до останнього.

- То о котрій годині починається вечірка? - нарешті запитала те, за для чого дзвонила.

- О дев'ятій годині вечора, проте пів дев'ятого за тобою приїду.

- Гаразд, тоді піду готуватися. До зустрічі.

- До зустрічі, Халепа, - хочу йому сказати пару щирих слів, але він ввимкнув слухавку. Швидкий.

Пів дня провела за читанням книги. Одягнула короткі шорти, білу майку, синю кофту пов'язала на поясі. Коли відчую холод, то накину на плечі. Біля готелю чекав Андрій, одягнений у темні джинси й такого самого кольору футболку.

- Привіт, - привітався він.

- Привіт, - відчиняє хлопець дверцята, - джентельмен.

- Ага, - сідаю і юнак зачиняє, і обходить машину спереду, а потім сам заліз у салон автомобіля.

Їхали тридцять хвилин, але подорож не була нудною і час швидко сплинув. Ми підспівували під пісні, які  грали на радіо.

- Знайомся, - знайомить Рятівник із своїми друзями, коли приїхали на місце, - це Радіон, - показує рукою на низького хлопця, волоссяя у нього руде, на обличчі біля носа й губ видніється ластовиня, - а ось це Клаус - організатор цієї шумної вечірки, - він високий з каштановим волоссям і з ямками, коли посміхається, - і Ділан, - середнього зросту й чорнявим як ніч волоссям.

- Приємно познайомитися, мене Катя звати.

-  І нам, - хором відповіли нові знайомі.

- Розважайтесь, - сказав Клаус, - а ми з хлопцями маємо повторити номер.

 - Ви будете виступати? - з великою цікавістю запитую.

- Так,  вони музиканти. - відповідає Андрій, - Радіон співак, Клаус - грає на барабанах, а Ділан - гітарист.

- І ми будемо презентувати нову пісню, яку склав наш любий друг Верболюб.

- Хто? - не зрозуміла про кого мова.

- Це моє прізвище, - відказує Рятівник.

 - То ти композитор?

- Ні, лише так деколи пишу, що на душі.