17

- Що, подруго, влаштовуємо піжамну вечірку? - питаю ледве, а то досі не можу зупинити сміх. 

- Так, - пискливим голосом промовляє Принц, - беремо беремос бакальчік вінця, ні, ні, краще віземемс горілочку дві бутилочки. Зараз як нап'ємося і будемо телефонувать до колишніх козлів, хай помучаються. Потім підемо у клубчик і станцюємо жаркі й сексуальні танці. Повір нам так добре проведемс час.

-  Я подумс, - з боку виглядає, що ми вже вжили алкоголь, але це не так, ми ще тверезі. 

- Кицюню, - підходить ближче й кладе свої руки на мої плечі, - що тут думать і гадать потрібно гуляти поки молода.

- Зайчиха, моя, пора дорослішати й діток народжувати . А то дивись люди будуть казати скоро, що стара й ніхто заміж не візьме.

- Це дурні стереотипи суспільства, не слід їх слухати. Спочатку, хай владнають своє життя, а не чуже пхати носа, де не просять. 

- Твоя правда, - погодилась із словами коханого, - давай спати, - ще раз дивлюсь як Аня і лягаю, накриваючись ковдрою. Влад, теж, зробив такі дії, притягнув до себе й обійняв. 

- Можна я скину? - після кілька хвилин мовчання запитує він.

- Що? Що ти хочеш зняти? - Власов налякав мене запитанням, уточню деталі. 

- Футболку, а ти про що подумала? Моя пустунка, штани сьогодні не зніматиму, ще не час. А ось футболку, її дуже сильно хочу позбутися. Вона сильно тисне повсюду, де присутня, наробить травм, хто ж мене покохає?

- Дурник, я тебе кохаю і кохатиму яким ти не був.

- Болить, натирає, - не перестає скаржитися Принц на не комфорт.

- Скидай й  тоді. І не плач тут, а то віддчуття, що в заручниках тебе тримаю.

- Дякую, люба, - і цілує у щоку, і тільки приймається знімати річ, яка у цю мить розійшлась по швам, не витримала вона такого красеня, чи то доля хоче, щоб зі мною спав напівоголений чоловік.

- А тепер твоя черга. Давай я чекаю,  - хрипким голосом прошепотів він.

- Владе, що ти хочеш? Яка черга?

- Я без футболки, то ти теж маєш... , - ні, ні, не буду робити.

- Хочеш, щоб  зняла верх як ти й спала? Е, ні цього так не буде. По-перше, ми не так довго зустрічаємося, по-друге, не будемо переходити межі. Не сьогодні.

- Зануда, - і лягає поруч і знову заключив мене у свої обійми.

- Яка є.

- І моя. Катю, а як ти погодилась доглядати за Анею. Ти така юна, навчаєшся і доглядаєш за дитиною одночас. Хіба тобі не важко? Чому мати зозуля вибрала саме тебе? Чому відмовилась від своєї доньки? Вона ж здорова. Мене турбують запитання ці в моїй голові. Катю, Катю, ти що вже заснула? - цілує у щоку й бачить мої заплющені очі. - Добраніч, кохана.

 Насправді я ще довго не могла заснути, не хотіла відповідати на питання. Не готова, а можливо й готова, проте чогось боюсь. Чи просто не довіряю? Ранком прокинулась, поряд біля мене нікого не було, навіть Ані. На кухні сидів Влад із дитиною на руках і годував її теплим молоком. Дивлюсь на годинник, який висить збоку холодильника. Йому вже скоро йти на роботу. 

- Доброго ранку! - привіталась. - Ви дуже рано встали?

- Ні, десь двадцять хвилин тому. Температури немає.

- Це добре. Лікар казав, незважаючи на це все одно треба допити  одні ліки, щоб повністю пройшла хвороба. Ти у такому вигляді підеш працювати? - запитую і починаю гріти на плиті суп для сніданку. 

- Ні, Микола привезе змінний одяг, а то мій ще не висох. Вечером прийду.

- Тобто?

- Готуй вечерю, - відповідає. 

- Суп будеш їсти? - вирішила змінити тему. 

- Ні, не хочу, пообідаю на зустрічі.

- Я тобі дам, не хочу, не хочу, - насипаю собі, а потім йому кладу перед ним тарілку гарячої страви. Беру на руки донечку й несу її в ліжечко й граюся з нею брязкальцями. 

- Владе, Владе, принеси мені, будь ласка, миску супу сюди. Поїм поки вона грається, - не реагує, напевне вже пішов, через п'ть хвилин прийшов, але без нічого.

- Йди поїж, нормально, я посиджу, доки водій їде.

- Дякую, ти дуже сильно допомагаєш, - обіймаю і розумію, що була б чудова родина з нас, стоїмо так три хвилини і йду снідати.

 За тридцять хвилин Принц поїхав на роботу, залишивши нас удвох. На обіді у Ані був поганий апетит. Під вечір піднялась у неї невеличка температура, яка пройшла через годину. Повечерявши, поклала спати доньку, а сама сиджу біля дитини, дивлюсь на час, який показує телефон. Восьма година вечора, а Влада досі немає. Щось тривожно на серці. Вібрація андроїда змусила знову поглянути на нього. Дзвонить Маша, піднімаю слухавку, давно ми  не говорили: 

- Алло, ще не спиш? - запитує подруга.

- Алло, ні. Що ти там? Як справи? Із домашніми клопотами все ніяк не могла зателефонувати.

- Добре, маємо на вихідних з Аланом поїхати до його батьків, допомогти на дачі з городом. Можемо поговорити по відеочаті? Хочу побачити тебе, Аню, тітку Мері.

- Гаразд, - і ми одночасно ввімкунули камери. Маша одягнена у червону футболку з надписом ,,Вихід є завжди у будь-якій ситуації'' маленьким чорним шрифтом, спортивні короткі фіолетові шорти у синю смужку по краях. Готує щось на кухні.

- Я тут варю борщ на вечерю, - каже Маша, - мій чоловік досі на роботі, а мені нудно куховарити. От і вирішила зателефонувати тобі, розкажемо один одному плітки як у старі добрі часи.

- Перестань, ми не настільки старі, а молоді дівчини.

- Погоджуюсь, класна майка, - на ній намальовано панду кунгфу По, який мені сильно подобається.

- Дякую, кажу молоді, юні, зелені, - шепочу і спираюсь на спинку ліжка, і накриваю ноги легкою ковдрою.

- Так, так, - нарізаючи овочі, промовляє дівчина. - А де Мері? Дитя, напевно, спить тому, що пошепки говориш.

- Вона поїхала до Аврори, онуки захворіли, потрібна була допомога.

- Зрозуміло. Може приїхати, а то тобі складно справлятися одній з маленькою донечкою.

- Та ні, все добре, не потрібно й до того у тебе були плани на виходні.