16

- Бовдуре, - не перестає ображати подруга, - вона у тебе весь час була під носом.

- Про що це вона? - запитую у хлопця.

- Незнаю, - відповів він. 

- Я говорила, що не скажу правду, але бачити як ви обоє страждаєте, теж, не хочу. Катя і є та сама подруга з дитинства, вона тебе одразу впізнала по родинній плямі, ще у парку до школи. Вона вирішила не розказувати, що ви знайомі. Особливо, коли їй повідомили про автомобільну аварію. А коли все таки наважилась попри заборону, ти, вирішив подати на розлучення.  І сьогодні вона відлітає.

- Стоп! - намагаюсь у своїй голові переварити щойно подану інформацію. - Чому заборонялось їй говорити мені правду? 

- У той день ви поїхали знайомитись із твоїми батьками. Катю впізнала хатня робітниця, яка розповіла про  ДТП і додала, що не можна повідати тобі правду. Потрібно, щоб сам усе згадав, тому моя подруга мовчала. Але як тут повенути спогади, коли, що з ними пов'язано з ними відсутнє. Друже, навіть не повертався до того села, де на тебе кожен рік літом чекала рудоволоса дівчинка.

Чому я дійсно більше туди до бабусі більше не приїжджав? Голова починає боліти від того, що напружую мозок, щоб віднайти потрібні пазли, щоб скласти ясну картинку. Відлітати, вона відлітає.

- Катя відлітає? - запитую, ніби невіруючи, що зараз відбувається, хочеться вважати, що це лише сон.

- Так, через годину, - відповіла Маша.

- Треба, - починаю метушитися і шукати ключі від автомобіля, - зупинити, зупинити її, - на столі немає, так тут, теж, немає, ось вони, біжу до входу.

- Удачі, - побажали друзі, які залишились у квартирі.

Хочеться встигнути до відльоту літака. Їду, їду, а час спливає. Під'їжджаю до аеропорта, виходжу з машини, зачиняю її і біжу в середину будівлі. Багато людей, одні біжать, щоб встигнути на рейс, інші не поспішають, зустрічають своїх рідних, а хтось другу половинку й обіймається й цілується після довгої розлуки. Упс!  Я забув спитати який рейс у Каті. Телефоную до Алана.

- Алло, встиг упіймати біглянку? - весело запитує друг.

- Дай слухавку Маші.

- Говори, вона тебе чує.

- Який у неї літак? На яку годину? У яку країну?

- Незнаю.

- Що? Тобто ти знаєш, що подруга відлітає, але незнаєш куди?

- Я знаю  на котру годину, через десять хвилин Катя відлітає.

- На цей час багато рейсів, як віднайти серед тисячі людей?!

- Мені здається, що вона може поїхати в Англію до своєї тітки, - очима пробігаю, де написана ця країна з містом, шукаю, шукаю. Ось через п'ять хвилин відправляється, починаю бігти до потрібних дверей. Але в останню секунду зачиняється вхід.

- Відчиніть, - прошу у дівчини, яка тут працює.

- Не можна. Можете повернути квиток і купити новий за низьку ціну. Наша авіакомпанія все влаштовує. 

- Мені потрібен цей! Пропустіть! - починаю лізти до дверей, пробую відімкнути їх, а працівниця намагається мене від них відтягнути, проте у се марно. Що її п'ятдесят кілограм проти моїх вісімдесят три.  Та через хвилину їй на допомогу підійшли охоронці, а ось вони змогли відірвати й вивести з аеропорту на всі чотири сторони. Підіймаю голову наверх і бачу синє світле небо, де  не де є маленькі білі хмаринки. І у цю мить взлітає літак. Не встиг, повірив не тій, втратив перше й єдине кохання. Обов'язково поверну тебе.

Автор

У той же час. У кафе в середині  аеропорту сиділа дівчина у крайньому кутку зали. Її сльози давно висохли, вона вже не бачила сенсу їх проливати тому, що вони ніяк не вплинуть на ситуацію. Рейс перенесли на одну голину пізніше, тому наша Катя попиває малиновий сік, а на десерт у неї шматочок шоколадного торта, який посипаний зверху маленькими крихтами горіху. Думки у дівчиній голові запутані, затуманені. Вона як ми знаємо не мала летіти до тітки, а туди, де звідти ще більше почала  закохуватися  у головного героя. Час минув швидше чим думала героїня. І пішла сідати на літак. Дорога пройшла добре. Далі буде...

Катя

Зайти до Влада, але вже пізно. Ще подумає, що спеціально зайшла, щоб подивитися на нього. Можна ж постукати у двері. Встаю і підходжу до ванної кімнати.

- Владе, Владе! - гукаю, але ніякої реакції. Почекаю краще пару хвилин. У цій квартирі взагалі немає чоловічих речей. Тітка Мері одежу Генрі вирішила віддати людям, які її потребують. Піду поставлю чайник, захотілося чаю. Налила воду в нього і поклала на газову плиту. Дивлюсь у вікно, там світяться ліхтарі, раптом на подвір'ї різко загальмувала машина, постояла дві секунди й зникла й ніби не було.

- Катю, - чую як кличе Влад і підходжу до ванної кімнати.

- Що?

- У  тебе є одяг для мене? - розмовляємо крізь зачинені двері.

- Ні, лише можу дати свій, - свист від кухонного приладу, біжу на кухню, вимикаю, й роблю гарячий напій. Наливаю окріп у чашки й у цей момент позаду обіймає Принц. Мокрий. Каплі з його волосся падають на мою одежу. Від несподіванки дій хлопеця, розлила трішки на стіл. І згадую, що він без нічого і запитую: 

- Ти голий?

- Так, - лунає у відповідь і в цю ж мить відскакую від Власова й повертаюсь обличчям до нього. Фух, на бедрах коханого замотаний великий білий банний рушник. 

- Подобається? - хрипким голосом говорить від якого пробігся табун маленьких пекучих мурашок, а ще поїдаю поглядом  хлопця, дивлячись, на кубики пресу.

- Так, - відповідаю, не відриваючи погляду.

- Тоді займемося, - підходить ближче, - цікавими іграми для дорослих?

- Не сьогодні, - беру чашку, де вже запарився чай, люблю пити гарячим, не можу терпіти його холодним.

- Тобто завтра? - сідає за стіл і бере свій напій. - Ай, як ти можеш пити?!

- У кожного свої подобання.

- Сідай, чого стоїш?

- Краще постою.

- Як знаєш.

- Може для початку одягнешся? 

- Свою одежу закинув у пральну машину.

- То так спати маєш?

- А ти як хочеш? - питанням на питання, грає бровами.