Розділ 24. Ніч, ліхтар і таємниця

— І де ж розташовані ці двері, замкнені на три замки? — Наталі не терпілося вгамувати свою цікавість.

— Неподалік, — туманно відповів Поль.

Вона кинула на нього нетерплячий докірливий погляд: скільки можна тягнути інтригу? Наталі добре знала, що його «неподалік» могло означати що завгодно — від найближчого коридору до склепу на міському цвинтарі.

— Раджу вдягнутися тепліше, — його погляд ковзнув по тонкій тканині її сукні. — Там, куди ми підемо, може бути прохолодно.

Зрозуміло. Коридор відпадає.

— І все ж, про яке місце йдеться?

— По дорозі все розповім, — таємниче пообіцяв він. — Нам знадобляться ліхтарі. Поки ти зберешся — я сходжу за ними.

Поль зник із таким виразом обличчя, який буває у людини, що придумала надзвичайно вдалий жарт, але вирішила озвучити його лише у потрібний момент. З гіркою самоіронією Наталі відзначила, що саме тому їй і не вдається стримати жодної обіцянки, даної самій собі — надто вже вона слабка перед людьми з хорошим відчуттям інтриги.

Збори багато часу не зайняли. Наталі швидко знайшла теплу накидку. Але потрібно було встигнути зробити ще дещо — поговорити з Віолою. Вони з Антуаном мали цієї ночі чергувати — стежити за Морті. Але тепер у цьому не було потреби. Морті вже розкрив свою таємницю.

Двері до кімнати Віоли були прочинені. Наталі постукала, увійшла — й отетеріла. Віола стояла біля дзеркала. На ній була її найкраща сукня, а волосся так майстерно вкладене, наче вона збиралася не по кущах лазити, а сяяти на балі.

— Віоло, люба, ти виглядаєш чудово! — усміхнулася здивована Наталі. — У тебе змінилися плани на вечір?

— Чому ж? Усе в силі. Збираюся на чергування, — цілком серйозно відповіла вона, поправляючи локон. — Ось думаю, краще закріпити волосся стрічкою чи шпильками. Що порадиш?

— Стрічкою чи шпильками? — спантеличено перепитала Наталі й мало не розсміялася. Вона подумки порівняла свій одяг для стеження за вороном і оце все… — Я, власне, прийшла сказати, що чергування можна скасовувати. Сховок знайдено. Морті вже все показав.

Віола завмерла, а потім схопилася за голову:

— Що?! Де?! Як?! Розповідай негайно! — пожвавішала вона.

— Завтра, — пообіцяла Наталі. — Я поки й сама не все знаю. Але головне — немає сенсу ганятися за Морті. Замість нічної варти можна спокійно віддатися солодкому сну в теплому ліжечку.

— Оце вже ні, — рішуче заявила Віола. — Я все одно піду. Морті — надзвичайно розумний птах. Він може показати шлях до якогось іншого, не менш цікавого місця, ніж той сховок.

Наталі почала дещо підозрювати. Ця думка з’явилася у неї ще тоді, коли вона побачила вбрання тітоньки, і зараз лише зміцніла.

— Навколо стільки дивного, — продовжила Віола. — Самі собою з’являються прикраси в сумці — це ж не жарти. Треба тримати ситуацію під контролем. Ми з Антуаном вже вибрали ідеальне місце: верхній ярус водонапірної вежі. Звідти видно весь маєток. У бінокль. Так ми нічого важливого не проґавимо.

— Верхній ярус водонапірної вежі, — кивнула Наталі з найневимушенішим виразом обличчя. — Ідеальне місце, щоб тримати все під контролем. А головне — усамітнене і приховане від зайвих очей.

Віола, безперечно, почула іронію в голосі племінниці, але анітрохи не образилася.

— До речі, в романі «Таємниця старого маєтку» герцогиня Леруана та найнятий нею детектив цілий місяць щоночі чергували в саду. І лише завдяки цьому їм вдалося розкрити причину дивних подій у маєтку.

— І що ж то була за причина?

— Привид… — містично прошепотіла Віола.

Наталі залишалося тільки розсміятися:

— Сподіваюся, у Вальмонті нічого такого не водиться.

— Можливо, але про всяк випадок я приготувала кошик із наїдками, — змовницьки всміхнулася тітонька.

— Для привида?

— Для нас із Антуаном. А раптом чергування затягнеться? Все ж таки — ворон, привиди, ніч, зорі, таємниці… — промовила вона майже мрійливо.

Наталі більше відмовляти Віолу не стала. Не пропадати ж кошику з пирогами. Тому вона побажала тітоньці удачі й повернулася до себе.

Коло дверей на неї вже чекав Поль. З ліхтарем. І з таємничою посмішкою.

Вони вийшли до саду. Ніч обійняла їх вологою ароматною тишею. Ліхтарі вирізали світлові доріжки на гравії, кущах і темних силуетах дерев. Усе це здавалося надто спокійним для Вальмонта. І трохи насторожувало.

— Саме час сказати, куди ми прямуємо, — нагадала Наталі.

— До четвертого грифона, — ошелешив він.

— То грифонів не три, а чотири?

— Так. Просто четвертого майже ніхто не помічає. Він стоїть не в парку, а в оранжереї. У малому павільйоні, в дальньому кутку. Там зазвичай вогко, порожньо і трохи моторошно. Прекрасне місце, щоб сховати щось важливе.

— Виходить, — здогадалася Наталі, — що й у дзьобі того грифона може бути ще один ключ?

— Еге, якби ж то, — зітхнув Поль театрально. — Ні, не ключ.

— Ви вже перевірили?

— Авжеж. Я обстежив ту статую одразу після трьох інших і, певна річ, передусім поліз у дзьоб.

— І?

— Дзьоб був заліплений гіпсом, як і в інших. Я обережно відколупав штукатурку, намацав порожнину, просунув руку всередину і…

Він зробив драматичну паузу.

— Що? — не витримала Наталі. — Що там було?

— Важіль, — сказав він задоволено. — Металевий. Міцний. Я, звісно, потягнув за нього. І тут… таке почалося.

— Що саме?! — серце Наталі забилося швидше.

— Зараз, моя допитлива дружино, сама побачиш. Ми майже на місці. Але приготуйся не повірити власним очам…

Вони й справді вже підійшли до оранжереї. У темряві вона виглядала ще загадковішою, ніж удень. І ще більш моторошною. Наталі зайшла слідом за Полем — прохолода миттєво пробрала до кісток.

Світло ліхтаря виривало з темряви чудернацькі силуети рослин — то химерно вигнуті стовбури, то щось схоже на перевернутого восьминога. Малий павільйон знаходився в найдальшому куточку. Вони пройшли під високим арковим проходом, де на них із-під стелі байдуже дивилися скляні очі якихось монстроподібних квітів.