Розділ 23. Три ключі і двері, що чекають

День закінчився зовсім не так, як передбачала Наталі. Та хіба у Вальмонті хоч щось відбувалося за планом? Повертаючись з вечері, вона й уявити не могла, що чекає на неї цієї ночі. Хоча спершу вечір здавався цілком безневинним.

Вони з Віолою та Ізабель довго сиділи в кімнаті тітоньки, обговорюючи костюми для балу. Ідеї були одна краща за іншу: лісова фея, пастушка, східна віщунка у фіолетовому. До спільного рішення так і не дійшли — надто вже багато було варіантів, і кожен супроводжувався гучними «овва!» і «о, тільки уявіть!». Зрештою, вирішили подумати про це завтра — в найкращих традиціях героїнь тітоньчиних романів.

Наталі повернулася до себе з твердим наміром прийняти ванну й лягти спати. Це було наївно. За кілька хвилин у двері постукали. А потім знову. Цього разу здалося, ніби непроханий гість вибиває якусь мелодію. Наталі майже не сумнівалася, що на порозі побачить Поля. Хто ж іще міг так нетерпляче, настирливо й грайливо вигадливо стукати до неї? Вона відчинила. Звісно ж, це був він.

Поль увійшов із загадковою усмішкою і виглядом людини, яка щойно розкрила змову таємного товариства. В руці — невелика шкіряна сумка.

— Люба дружино, сподіваюся, ти ще не встигла лягти спати? — обвів її поглядом, ніби оцінював, чи справді вона нещодавно піднялася з ліжка.

Наталі схрестила руки на грудях.

Вона й сама не знала, що обурило її більше: те, що він і далі звертається до неї на «ти», чи те, що взагалі посмів прийти, хоча вона попереджала, що більше не залишиться з ним наодинці. Мабуть, таки друге.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте мої слова? — суворо сказала Наталі. — Після того, що сталося минулої ночі, вважаю, нам варто уникати усамітнення.

Вона вже й так зробила виняток, коли прийняла від нього подарунок. І хоч анітрохи про це не шкодувала — подарунок був того вартий — та більше порушувати дану собі обіцянку не збиралася.

— Так-так, — кивнув Поль без тіні каяття. — Жодних усамітнених зустрічей. Але спершу я маю тобі дещо показати. Це неймовірно!

Наталі відчула, як у ній прокидається цікавість, хоча все ще збиралася сказати щось манірно-обережне. Та Поль уже розстебнув сумку. Наталі мимоволі піднялася на носочки, щоб зазирнути всередину.

Поль, наче фокусник, що витягає кролика з капелюха, дістав із сумки медальйон. На жаль, нічого дивного в ньому не було — Наталі його вже бачила. Це була та сама підвіска-ключ, яку Морті заховав у сумці Віоли.

— Це ж… — почала вона.

— Саме так, — кивнув Поль із багатозначною усмішкою. — А тепер дивися…

Він витягнув ще один. І… ще один.

Усі три медальйони опинилися в руках у Наталі. Вона здивовано роздивлялася їх. Вони явно були з одного комплекту. Дуже схожі.

— Звідки вони? Морті знову підкинув у сумку до Віоли? — поцікавилася вона.

— Не зовсім. — Поль усміхнувся. — Одразу після вечері я пішов до фонтану. Вирішив оглянути статую грифона. Ту, на яку натякав лорд Мортімер.

Наталі відчула щось дуже схоже на розчарування. Чому Поль не взяв її із собою? Адже вони домовлялися дослідити статую разом. І зробили б це, якби їх не відволік несподіваний приїзд Ізабель. Вона вже зібралася обуритися, але вчасно зупинилася. Адже сама ж щойно нагадала Полю, що їм варто уникати усамітнення.

— Я ретельно оглянув статую, — провадив далі Поль. — Нічого особливого не помітив, але дзьоб грифона виглядав підозріло. Ніби хтось його… трохи погриз.

— Погриз?

— Згодом я зрозумів, у чому справа. Але спершу просто засунув руку в дзьоб — і намацав порожнину.

— Якийсь сховок?! — вихопилося в Наталі.

Невже їхній здогад про те, що Морті відшукав сховище фамільних коштовностей, виявився правдою?

— Саме так, — підтвердив Поль. — Але, на жаль, він був порожній.

— Виходить, Морті вже встиг перетягати весь його вміст до сумки Віоли? Але звідки ж тоді у вас два інших медальйони?

— Переходимо до найцікавішого. Коли я не знайшов нічого в сховку, майже розчарувався. Але раптом згадав, що окрім фонтанного грифона, в парку є ще два.

— І ви вирішили їх перевірити? — здогадалася Наталі.

— Так. Спершу подався до того, що біля музичної альтанки. Дзьоб того грифона, на жаль, був замазаний гіпсом. Але мене це не зупинило. Гіпс виявився доволі м’яким. Я зміг відколоти його ножем. Засунув руку — і там медальйон. Третій був схований так само.

— Тепер я, здається, розумію, чому дзьоб фонтанного грифона виглядав так, ніби його хтось погриз, — всміхнулася Наталі. — Це робота Морті. Він намагався дістатися вмісту сховка чи то кігтями, чи то дзьобом.

— Схоже на те, — погодився Поль. — Не знаю, де лорд Мортімер узяв перстні. А от медальйон він явно дістав саме з фонтанного грифона.

Наталі відчула особливе хвилювання — здавалося, вони дуже близькі до розгадки витонченої, красивої таємниці.

— Три грифони — три ключі, — задумливо мовила вона. — Але від яких дверей ці ключі? Знати б, де ті двері.

— Я знаю, — раптом пошепки сказав Поль.

І від цього шепоту в Наталі мороз пішов по шкірі. Вона теж хотіла дізнатися. Хотіла побачити ці двері. Відчинити їх. Подивитися, що за ними. Врешті-решт, вона має на це право. Адже якби не її мудрий, спостережливий Морті — ніхто б і не здогадався про сховок.

— Я збираюся відчинити їх негайно! — заявив Поль. — Ти зі мною?

— Авжеж! — без вагань відповіла Наталі.

Дана собі обіцянка: за жодних обставин не залишатися з цим чоловіком наодинці — була безсоромно порушена вдруге за день. Так закінчився тихий спокійний вечір і почалася неймовірна ніч…