Розділ 22. Фея, відьма і трошечки блискіток

Наталі ще не встигла привести до ладу свої почуття, а вже треба було йти на вечерю. Їй не хотілося, щоб хтось помітив її розгубленість, але, на щастя, це й не знадобилося — вона швидко розтанула сама собою. За столом того вечора було особливо гамірно й весело — і не лише тому, що на початку вечері до їдальні раптово вбігла схвильована Лотта, на шаленій швидкості зробила коло та знову зникла. Основною причиною була Ізабель. За кілька годин, проведених у Вальмонті, кузина Поля встигла познайомитися з усіма й усіх причарувати: і Віолу, і Антуана, й Огюстена, і навіть сестер-кухарок. Інакше як пояснити, що на вечерю подали виключно її улюблені страви?

Головною темою застільної розмови, звісно ж, став майбутній фестиваль квітів. Його обговорювали жваво та з натхненням. Найбільш схвильованою була Віола:

— Зізнаюся, я ніколи не бувала на такому святі, але якщо воно бодай трохи схоже на бал-маскарад із роману О’Бальзара «Забуття і пристрасть», на нас чекатиме щось неймовірне.

— «Забуття і пристрасть»? — зацікавлено перепитав Антуан.

— Це чудова історія! — пожвавішала Віола. — Особливо фінал. Увесь зал прикрашений квітковими гірляндами й різнокольоровими ліхтариками… Пари в дивовижних костюмах кружляють у танці до самого ранку… А він, нещасний герцог Рафаель, який втратив пам’ять після страшної корабельної аварії, приходить на бал у костюмі чорного грака…

— Чорного грака? — з легкою іронією перепитав Поль. — Цікавий вибір.

— Справа в тому, що він утратив не всю пам'ять, — пояснила Віола. — За дивним збігом, одну дрібницю він запам’ятав: у якому костюмі був на балі три роки тому. І одягнув такий самий. Саме за цим костюмом його й упізнала прекрасна Марі. А вона вже думала, що їй не судилося знову побачити коханого, який зник три роки тому. Вона стояла біля мармурової колони у костюмі лебедя — і раптом він, грак… Закохані серця зустрілися, і до герцога повернулася пам'ять! Він поцілував її просто на балі… — щоки тітоньки помітно порожевіли. — Ох, яка там була пристрасть!

Наталі помітила, як Поль ледве стримує посмішку. Напевно, уявляє собі поцілунок грака з лебедем.

Тема маскараду не вщухала до самого десерту. Усе було мирно й весело, поки Віола змовницьким шепотом не почала ділитися, який костюм хоче собі вибрати.

— …трохи таємничості, трохи драми, трохи декольте…

— Віоло, люба, благаю, більше жодного слова! — раптом перебила її з посмішкою Ізабель. Вона завзято похитала головою, її кучері весело підстрибували в такт. — Ніхто не має знати, в якому костюмі хто буде. Маскарад — це ж гра! Загадка! Інтрига! Найголовніше — не знати, хто є хто. У цьому вся магія.

Вона обвела всіх хитрим поглядом і зупинила його на кузені.

— Полю, пам’ятаєш, ти якось казав мені, у чому принадність маскараду? Ти запрошуєш на танець фею, кружляєш із нею у вальсі, при цьому весь час гадаєш, чи не ховається під маскою феї відьма, — і розсміялася.

— У такому разі безпечніше одразу запросити на танець відьму, — усміхнувся Антуан. — Так можна хоча б убезпечити себе від розчарування. Втім, ми, юристи, взагалі не любимо невизначеності. Хіба справедливо тримати законослухняного громадянина в невідомості, хто є хто?

— Несправедливо, — погодилася Ізабель. — Але хіба багато в житті справедливості? — І, не чекаючи відповіді, додала: — Отже, дорогенькі месьє. Панянки тримають свої образи в таємниці. І ви також. Жодних натяків.

— Легко вам, панянкам, висувати умови, — буркнув Поль з удаваним невдоволенням. — Ви з дитинства дружите з голкою й ножицями. А нам де брати костюми?

— Я вірю у твою винахідливість, братику, — Ізабель підморгнула так, ніби вже заздалегідь знала, що в Поля буде щось дуже і дуже вражаюче.

— Дозвольте нагадати, — знову привернула загальну увагу Віола, — найкращий костюм отримає приз від міського голови.

— Сподіваюся, це буде хтось із нас, — світилася оптимізмом Ізабель.

— А якщо ні, ми самі нагородимо того з нас, чий костюм визнаємо найкращим, — запропонував Поль.

— А що ставиться на карту? — запитав Антуан, заінтригований.

Було видно, що навіть найбільш стриманий і врівноважений член цієї компанії відчуває азарт. І недарма. Наталі вже знала з власного гіркого досвіду, як ван-Ельсти вміють розпалювати азарт обіцянками особливих подарунків.

— Коли ми з подругами грали у фанти, то ставили на карту бажання, — поділилася Ізабель. — Наприкінці гри кожна з нас була винна одне бажання переможниці.

На мить за столом запанувала тиша. Здавалося, кожен міркував, що він може отримати, у разі виграшу — і що доведеться віддати в разі програшу.

— Чудово, — першим погодився Поль.

Заперечень не було, і в кімнаті знову стало гамірно та весело. Десерт з тарілок зникав із шаленою швидкістю, Віола з Ізабель про щось перешіптувалися й пересміювалися — вочевидь, складали підступні плани, а Антуан із Полем обмінювалися багатозначними змовницькими поглядами. Наталі дивилася на них і не могла повірити, що стільки дорослих людей, та ще й вона сама, погодилися на таке дитяче дозвілля. І головне — вона знову дозволила втягнути себе в сумнівну авантюру. А що як переможе Поль? Яке бажання він загадає їй?

Ні, цей поєдинок Наталі мусила виграти за будь-яку ціну. Або хоча б хтось із мадемуазель. Вона нахилилася до них і приєдналася до їхніх змовницьких перешіптувань.