Розділ 21. Тсс… це вона

День, такий насичений подіями, що, здавалося, от-от лусне по швах, закінчився тим же, чим і починався. Наталі знову йшла коридором слідом за Полем, щоб нарешті таки отримати обіцяний ним приз.

— Сподіваюся, нам більше ніщо не завадить? — запитав він і відчинив перед нею двері свого кабінету. — Ані несподівані гості, ані якісь інші катаклізми.

Наталі ще не бувала у володіннях Поля. Кабінет їй сподобався. Просторий, але в ньому не було нічого зайвого. Погляд відразу привертало велике письмове бюро — воно тут було головним. Усе інше підпорядковувалося йому. Все, що мало значення, лежало на ньому: письмове приладдя і ціла купа паперів у майже ідеальному безладді.

Поль підійшов до столу, зібрав у стос кілька аркушів і обернувся до неї.

— Я вирішив назвати вашим ім’ям не один аромат, а цілу колекцію, — він підійшов до Наталі і простягнув їй папери.

— Що це? — здивувалася вона, розглядаючи незрозумілі записи.

Тут були формули, довгі й короткі ланцюжки символів, стрілки, позначки. Усе це виглядало як нотатки божевільного вченого, тільки зроблені красивим почерком.

— Це основний аромат колекції. Тут… тут формули, — спробував пояснити Поль. — Для парфумерів вони, як ноти для музикантів. Якщо композитор відчув натхнення, то він може створити мелодію навіть без музичного інструменту. Він її чує. Вона живе у його уяві. Йому потрібні лише перо й аркуш, щоб записати її.

Наталі кивнула. Їй стало зрозуміло. Вона обережно гортала сторінки — це була партитура майбутнього аромату. Поль його вже створив. Він уже жив у його уяві. Як великий музикант, дивлячись на ноти, чує музику, так і парфумер відчуває аромат за формулами.

Їй ніколи не дарували нічого подібного. Так, це всього лише папірці, чернетки, але в них було щось дуже особисте — муки пошуку, несподівані осяяння — найпотаємніші миті творчості.

Шкода тільки, що Наталі не вміла читати ці формули. Вони лише розпалили її цікавість. Тепер їй ще більше хотілося дізнатися, який же запах матиме цей парфум.

Поль, схоже, вгадав хід її думок.

— Мені знадобиться певне обладнання, щоб аромат набув матеріальної форми, — пояснив він. — Я вже наказав доправити його у Вальмонт.

— І краще б це сталося якнайшвидше, — Наталі й сама здивувалася, як в її голосі прозвучало легке обурення. — Ви розумієте, яка це підступність — дарувати мені формули, коли я не вмію читати їхній аромат?

— Але це не проблема, — лукаво посміхнувся Поль. — Я допоможу.

Він став за її спиною, щоб вони могли разом дивитися на записи, і вказав пальцем на один з ланцюжків символів середньої довжини.

— Ось це, наприклад. Тут закодовано аромат свіжості раннього літнього світанку. Уяви, — почав він м’яко, майже ніжно. Голос був таким спокійним, що Наталі спершу навіть не помітила, що Поль перейшов на “ти”, — Сонце тільки-но зійшло. Ти боса стоїш на березі озера. Все довкола вкрите росою. І тиша — не тому, що все ще спить, а тому, що завмерло в очікуванні. Ти вдихаєш — і першою тебе торкається нота озерного повітря. Це не просто вода. Це шелест очерету, кора дерев, просочена ранковим туманом, прохолода гладеньких валунів. Свіжість не різка, а вишукана, природна.

Наталі слухала, затамувавши подих. Вона й справді відчула аромат вранішньої свіжості.

— Потім… легкий поворот голови — і ти вловлюєш інше, — він вказав на коротший ланцюжок символів. — Десь позаду сад. Жасмин. Не томний, не зрілий, а молодий, сором’язливий, ніби тільки-но розпустив перший бутон. А ще півонія. Легковажна, припудрена, солодкувата. Вона нагадує про обіцянки, дані самій собі, які можна не виконувати…

Наталі хотіла заперечити, що всі обіцянки потрібно виконувати. Але аромат, який малювали його слова, був таким захопливим, що сперечатися не хотілося.

— А ось основа, база. Білий кедр, — він знову вказав на довгий рядок символів. — Сонце вже високо. Ти ж пам’ятаєш, як пахне хвоя опівдні влітку? Легка терпкість. Вона підкреслює впевненість, чи майже впертість… Але деревина кедра — це вже інша нота. Дім. Крок по скрипучих дошках. Книжки у старій шафі, в яку ніхто, крім тебе, не заглядає. Зачитаний до дір томик віршів.

А він справді існував — зачитаний до дір томик віршів. Залишився там, у мансарді, де скрипуча підлога і стара книжкова шафа. Цілий ланцюжок запахів ожив у пам’яті.

— Але знаєш, — продовжив Поль ще тихіше, схиляючись над аркушем, ніби й сам вдихав написане, — коли я склав усі ці формули разом, зрозумів: чогось бракує. Все було правильно, красиво, але… не звучало. Це була не зовсім ти. Я перебирав компоненти в думках: м’ята? морська сіль? спеції? Навіть мускус пробував — можеш уявити? Ти і мускус?! Це вже була агонія.

Він тихо розсміявся. Здавалося, сам із себе.

— А потім… — він замовк на пару ударів серця й ткнув пальцем у найдовшу послідовність символів, — потім раптом зрозумів. Мені потрібна була гроза.

— Гроза? — здивувалася Наталі.

— Не перша-ліпша, — уточнив Поль з посмішкою. — Нічна. А точніше — передсвітанкова. Ти знаєш, що гроза на світанку пахне зовсім інакше, ніж вдень чи ввечері? Вдень — це пил, шум і озон. Увечері — страх і нетерпіння. А от вночі… коли ти прокидаєшся, а надворі спалахують блискавки, вітер б’є у вікна, а ти, ховаючись під ковдрою, затамовуєш подих — це зовсім інше.

Він говорив повільно, шепіт був ледь чутним.

— І ось: гроза вщухла. Все затихло. Ти виходиш на балкон у тонкій сорочці. Небо ще темне, але десь на обрії вже рожевіє світанок. Вологе повітря ще тремтить від грому, але в ньому стільки гармонії… Воно увібрало у себе всі таємниці ночі — мокре листя, холодні камені, краплі на пелюстках квітів, що не встигли розпуститися. Його запах — це подих приборканих стихій. Більше ніщо не має значення. Просто живи. Просто дихай. Просто насолоджуйся миттю…

Він замовк. Кілька секунд панувала тиша, ніби справді щойно відгриміла гроза, і кімната була наповнена всіма тими дивовижними ароматами, які щойно описав Поль. Наталі подобалась ця тиша. Подобалося нерівне дихання Поля за спиною, як воно ледь торкалося її волосся. Подобалося настільки, що вона злякалась. Їй конче потрібно було порушити цю тишу. Вона розвернулася до нього і спитала: