Розділ 20. Мадемуазель інкогніто, або Сестра по духу

Наталі була настільки заінтригована поведінкою Морті, що навіть кінчики пальців поколювало від нетерпіння. Вони з Полем уже збиралися оглянути кам'яного грифона на парапеті фонтану, як раптом почувся звук поспішних кроків, що змусив їх озирнутися. Слуга — молодий, добродушний Каміль — майже бігом підскочив до них і, хапаючи ротом повітря, випалив:

— Пане! До маєтку прибула мадемуазель. Верхи на коні. Ім'я не назвала, але просить про термінову зустріч з вами!

По обличчю Поля було видно — він здивований. Що вже казати про Наталі — вона й гадки не мала, про кого йдеться.

— Гаразд, проведи її до вітальні, — кивнув Поль. — Ми приймемо її там.

Слуга поспішив виконати наказ, а Наталі подумки відзначила: хоча загадкова незнайомка й просила про зустріч лише з Полем, його відповідь недвозначно свідчила — розмовляти з нею вони будуть разом. Здавалося, він не хоче мати від Наталі жодних таємниць. І це було несподівано приємно, хоч і важко було сказати чому.

Коли вони увійшли до вітальні, там їх уже чекала юна мадемуазель, років вісімнадцяти, з милим, пустотливим обличчям і скуйовдженими від вітру білявими кучерями. Сукня була в пилюці, низ спідниці у плямах від дорожнього бруду. Побачивши господаря, вона радісно скрикнула:

— Поль!

І перш ніж Наталі встигла хоч щось второпати, з веселим писком повисла у нього на шиї. Він розсміявся, обійняв її й навіть легенько припідняв у повітря:

— Ізабель!

Наталі залишалося тільки здивовано кліпати очима.

За хвилину Поль обережно відсторонився, зробив крок у бік Наталі й представив:

— Моя кузина — Ізабель. Справжній торнадо з кучерями. Ніколи не вгадаєш, що вона втне за хвилину.

— А ви — дружина цього месьє, який завжди пахне лавандою та впертістю? — вона підскочила до Наталі з приязною, щирою усмішкою. — Мріяла з вами познайомитися з того дня, як дізналася про його одруження.

Вони теж обійнялися. Це вийшло так природно. Бувають люди, в яких одразу відчуваєш споріднену душу.

— Як тебе сюди занесло, в таку глушину? — спитав Поль, коли привітання скінчилися.

— Я втекла від батька, — гордовито оголосила Ізабель. — І збираюся переховуватися тут. Під чужим ім'ям. Нікому ні слова!

— Ізабель, навіть для тебе це вже занадто, — тільки й зміг сказати ошелешений Поль.

— А що мені лишалося?! — палко вигукнула вона. — Батько хоче терміново видати мене заміж!

— За кого?

— За Себастьяна ван-Модеста!

— Ван-Модеста? — Поль задумливо потер підборіддя. — Навіть не думав, що хтось із дівчат схоче утекти від нього. Наскільки мені відомо, Себастьяна всі вважають люб’язним месьє. Молодий, освічений, заможний і навіть, подейкують, пристойно грає на фортепіано.

— Можливо, — зітхнула Ізабель. — Але я взагалі не збираюся заміж. Ніколи. За жодного чоловіка. Чоловіки — це катастрофа!

Наталі ледь не розсміялася. Хіба не те саме вона повторювала тітоньці сотню разів? Не дивно, що одразу відчула в Ізабель споріднену душу.

Поль усміхнувся кутиком вуст:

— Цікаво. Чоловіки — жахливі створіння. А чому ж тоді ти шукаєш прихистку в одного з них?

— Бо ти — не такий, кузене. Ти — виняток. Завжди був. Ти єдиний чоловік, якому я довіряю.

Вона глянула на Наталі, пустотливо підморгнула і додала:

— Вам страшенно пощастило. Другого такого надійного, як він, просто не існує.

Наталі опустила погляд. Авжеж. З цим твердженням можна було посперечатися. Ізабель не здогадувалася, яким підступним міг бути її “ідеальний” кузен, особливо коли справа доходила до поцілунків.

Гостя продовжила:

— Я хочу поселитися в крилі для слуг. Буду прикидатися покоївкою. Ніхто не здогадається. Так безпечніше.

— Ізабель, — Поль розсміявся й похитав головою. — Жодна покоївка не повірить, що ти теж покоївка. І взагалі, виставу скасовуємо. Я мушу відвезти тебе додому, поки в твоїх батьків не стався серцевий напад.

— О ні! — вигукнула вона трагічним голосом. — Я скакала сюди майже два дні! Ледве не падала з коня! Не вірю, що ти настільки безсердечний. Хіба я не твоя улюблена кузина?

— Улюблена, — погодився він, — бо лише ти з усіх моїх кузин здатна на таке божевілля.

Вона засяяла, оскільки сприйняла це як комплімент.

— І взагалі, не хвилюйся через батьків. Серцевий напад їм не загрожує. Я лишила записку. Написала, що зі мною все гаразд і що вирушаю в кругосвітню подорож.

“Кругосвітня подорож” остаточно добила Поля. Він заплющив очі, наче сподівався, що коли їх розплющить, ця проблема сама собою щезне.

— Ізабель, як старший брат я зобов'язаний подбати про тебе й відвезти додому. Але обіцяю, що поговорю з батьком і спробую його переконати не поспішати зі шлюбом.

У погляді Ізабель читалося: “все одно втечу”. І Наталі відчула, що саме час втрутитися. Вона вже встигла сповнитися щирою симпатією до цієї гості. Так, Ізабель трохи імпульсивна, дехто назвав би її навіть навіженою, але Наталі імпонували її кмітливість, рішучість і невгамовна вдача.

— Любий, — промовила вона, — а чому б нам не запросити Ізабель погостювати в нас? Ми могли б надіслати батькам листа до столиці — що їхня донька у Вальмонті, що вона — наша гостя і що з нею все гаразд.

Наталі розраховувала, що поки лист дійде до столиці, емоції вляжуться. Отримавши звістку, батьки, звісно, пришлють когось по дочку або приїдуть самі, але на це піде ще кілька днів. Цілком достатньо, щоб Ізабель усе обміркувала й знайшла менш радикальне рішення.

Вона глянула на Поля. Той витримав її погляд, потім криво усміхнувся й здався:

— Гаразд. Залишайся. Але листа я відправлю сьогодні ж.

— Ти — диво! — зраділа Ізабель і знову кинулась йому на шию.

Схоже, вона, як і Наталі, вже встигла прорахувати, що в неї є мінімум чотири дні перепочинку, аби вирішити, що робити далі.

— Він завжди мене виручав. Скільки себе пам’ятаю, — щасливо мружачись, поділилася Ізабель із Наталі. — Завжди був на моєму боці. Мій турботливий ідеальний брат.