Розділ 19. Гість з об'єктивом та птах із задумом

Щойно Поль урочисто запропонував Наталі вирушити з ним за заслуженою нагородою, як з’явився один із нових слуг — світловолосий, чепурний, ім’я його Поль ще не запам’ятав, але здається, хлопець чудово давав раду з усіма дорученнями Огюстена. З легким уклоном слуга повідомив:

— Перепрошую, пане, прибув месьє Бельфуа. Просить прийняти його, якщо вам зручно.

Поль усміхнувся. Оце так гість — зовсім не чекав, але радий бачити.

— Цілком зручно, — кивнув він. — Проведіть його до вітальні.

Було навіть кумедно приймати цього талановитого пройдисвіта саме там, де той так старанно вдавав майстра камінних труб, поки його «помічники» чистили димохід.

Слуга пішов, а Поль повернувся до Наталі:

— Чомусь я й не сумнівався, що такий перспективний авантюрист рано чи пізно знову з’явиться у Вальмонті.

— Сьогоднішній ранок взагалі багатий на події та гостей, — буркнула Наталі, але Поль помітив, що і їй буде приємно знову побачити фотографа.

Вони вирушили до вітальні й якраз встигли до того моменту, коли месьє Бельфуа — бездоганно вбраний, як завжди сяючий і дещо надміру вишуканий — увійшов до кімнати.

— Месьє Ван-Ельсте, мадам, — вклонився він. — Яке щастя знову бачити вас у доброму здоров’ї, а камін — у справному стані.

— Той камін тепер завжди нагадуватиме мені, як майстерно мене ошукали, — усміхнувся Поль. — Хотів би я обуритися, але результат того вартий.

— О так, — лукаво посміхнувся Бельфуа, — знімок вийшов справжнім шедевром. Хоча це не лише моя заслуга — ви обоє теж… неабияк постаралися.

Поль навіть не глянув на Наталі, але знав — вона знітилася. Попри їхні вчорашні зовсім не невинні поцілунки, її сором’язливість у питаннях стосунків нікуди не поділася. Чого була варта хоча б її ранкова гнівна тирада на його адресу. Ще кілька, можливо, навіть більш відвертих… взаємодій — і щось таки зрушить з мертвої точки. Поль мав намір це з’ясувати.

Він непомітно кинув на неї побіжний погляд, аби пересвідчитись у своїх припущеннях. І не помилився. Це було майже захопливо — бачити, як її щоки палають, а очі кидають застережливий погляд: «Навіть не думайте продовжувати цю тему».

Звісно, він не став. Лише задоволено всміхнувся.

— Але перейдімо до справи, — повів далі Бельфуа. — У Хельбруку незабаром проходитиме Фестиваль квітів. І цього року вперше вирішили організувати фотовиставку, присвячену ботанічній красі. Я хотів би… якщо дозволите… зробити кілька знімків у вашій оранжереї. Судячи з того, що я встиг побачити краєм ока, там трапляються досить рідкісні рослини. Можливо, мені пощастить упіймати той самий кадр, який стане переможцем виставки.

— Що ж, — Поль не мав наміру відмовляти. — Рослини зараз не в найкращому стані, але дещо наша садівниця, можливо, вже встигла врятувати. Ходімо, подивимося.

Вони вирушили до оранжереї.

Там справді був помітний прогрес: завали ящиків і побитих горщиків зникли, доріжки розчищені, садовий інвентар більше не валявся хаотично, а був акуратно складений — і навіть, страшно сказати, блищав.

Лізельда чаклувала над клумбою з розсадою й підняла голову, коли почула кроки.

— Лізельдо, дозволь представити — месьє Бельфуа, фотограф, — промовив Поль. — Він хотів би зробити кілька знімків для виставки. Прошу йому в цьому всіляко посприяти.

Лізельда усміхнулася бездоганною усмішкою:

— Звичайно. Із задоволенням покажу все, що може викликати цікавість…

— Овва, яка краса! — раптом вигукнув Бельфуа.

Поль прослідкував за його поглядом і зрозумів, про що мова. Розкішний білий кіт, старий знайомець, неквапом крокував по цегляному бортику клумби. Помітивши загальний інтерес, він невдоволено вигнув спину й підійшов до Лізельди.

Поль зрозумів, що це її кіт. Вони з Наталі здивовано перезирнулися — адже досі були певні, що ця біла пухнаста хмаринка з хвостом належала Огюстену.

— Яка грація, яке виразне личко! — продовжував захоплюватися Бельфуа. — А як його звати?

— Арчибальд, — відповіла Лізельда.

— Мадемуазель, чи можна сподіватися на його участь у фотосесії?

— Якщо вам вдасться його вмовити, — усміхнулася вона.

Арчибальд при цьому демонстративно відвернувся, виказуючи глибоку зневагу до захопленого фотографа та його прагнення створити черговий шедевр. Поль зрозумів, що робота над знімком буде непростою й не швидкою, нахилився до Наталі й прошепотів:

— Залишимо їх наодинці. Здається, переконати цього кота позувати — складніше, ніж вдавати пічного майстра.

Вони тихенько вийшли з оранжереї.

Та не встигли відійти й на десять кроків, як з гілки стрімко злетів Лорд Мортімер і приземлився просто перед ними.

— Морті, — лагідно промовила Наталі.

Він повів себе напрочуд дивно: скуйовдив пір'я, глянув то одним оком, то другим, нахиляючи голову, стрибнув, знову присів, потім ще раз — легкий зліт, різкий розворот і крок уперед.

Поль примружився.

— Люба дружино, ви добре знаєте звички шановного Лорда. Що це з ним?

— Мабуть, привертає нашу увагу, — припустила вона таким тоном, що Поль зрозумів: раніше Мортімер так себе не поводив.

— І навіщо ж він її привертає?

— Гадаю… хоче нам щось показати, — з натхненням сказала Наталі.

— То ми припускали вірно. Лорд Мортімер знайшов фамільний сховок ван-Ельстів і хоче нас до нього провести?

— Можливо. І виходить, дарма ми чергували вночі. Чомусь тоді він не захотів вести нас до схованки, а тепер, здається, не проти.

Поль усміхнувся, згадавши нічне «чергування» — зоряне небо, прохолоду трави й той момент, коли воно стало значно приємнішим, ніж планувалося.

— Ніч… у будь-якому разі була недаремна, — зауважив він. — Але як би там не було, зараз нам справді варто рушити за ним.

Лорд Мортімер уже злетів у повітря й узяв курс до старого фонтану в найбільш занедбаній частині саду. Поль і Наталі поспішили слідом. Ворон кружляв над статуєю грифона, сідав, знову здіймався в повітря.